Про те, чого Україна змогла досягти на саміті миру, а що у неї не вийшло, як події розвиватимуться далі і в чому роль Дональда Трампа – пише РБК-Україна.
Успішне проведення саміту миру, безумовно, було одним із головних завдань української дипломатії на поточний рік. У сухому залишку, за підсумками дводенного заходу, його можна занести Україні в актив.
Провести огляд наших союзників на планетарному рівні однозначно корисна справа. Як і очікувалося, більшість учасників саміту представляли Європу. Але називати його "внутрішньозахідним міжсобойчиком" було б некоректно: делегації з Африки та Латинської Америки були дуже помітні.
Саміт наочно продемонстрував: на Глобальному півдні Росія, як і раніше, обіграє Україну (хоча позиції країни-агресора аж ніяк не виглядають бездоганними). Особливо показовим є список країн, які взяли участь у саміті, але не підписали його підсумкове комюніке. Серед них – Бразилія, Індія, Саудівська Аравія, які можна назвати умовними лідерами всього "Глобального півдня". Ймовірно, всі вони так чи інакше бачать себе посередниками в закінченні російсько-української війни (особливо саудити) і не хотіли погіршувати свої шанси, псувати відносини з Москвою, займаючи виражену проукраїнську позицію.
Положення, які містяться в самому комюніке, також виглядають цілком прийнятними для України. Інформація про "зраду", яка готується, яка активно ходила в ЗМІ напередодні саміту, не підтвердилася. А пункти про необхідність повернути Україні Запорізьку АЕС та доступ до портів Азовського моря зовсім виглядають дуже амбітно, якщо враховувати поточну карту військових дій.
За підсумками саміту формуватимуть якийсь мирний план, на основі обговорених трьох пунктів "формули Зеленського", але не лише – і який за цим буде переданий Росії. І тоді, як планується, може відбутися другий саміт миру, на якому можуть бути досягнуті домовленості про закінчення війни.
За словами Зеленського, йтиметься про місяці, а не про роки підготовки до другого саміту. Цілком можливо, що його спробують провести ще до президентських виборів у США на початку листопада. Це виглядало б логічним для адміністрації Джо Байдена: перед голосуванням зафіксувати важливе зовнішньополітичне досягнення – закінчення війни в Україні.
Але реалізація такого сценарію видається вкрай малоймовірною. Цілком очевидно, що будь-який мирний план, розроблений за підсумками саміту, ґрунтуватиметься на територіальній цілісності України, кордонах-1991 – Зеленський під час заходу втисячне дав зрозуміти, що жодні інші варіанти для нього неприпустимі.
Водночас позиція країни-агресора прямо протилежна. Перед самітом у Швейцарії Володимир Путін прямим текстом озвучив свої умови. Мішура про "денацифікацію" вже майже відкинута, основне – захоплення Росією всієї території Донбасу, Запоріжжя та Херсонщини (тобто навіть тих територій, на яких російської армії за ці два з лишком роки взагалі не було). Інакше, заявив російський диктатор, війна продовжуватиметься.
Заяви Путіна варто читати не тільки буквально - по суті, він дає зрозуміти, що був би готовий на закінчення (або заморозку) бойових дій плюс-мінус на поточній лінії розмежування. Для Києва це не варіант, для західних лідерів – також. Принаймні, публічно вони до такого закликати не будуть.
Втім, на Заході є один політик, який може бути сприйнятливий до подібних путінських ідей – Дональд Трамп. У розпал саміту він вкотре нагадав про себе, заявивши, що припинив би підтримувати Україну у разі перемоги на виборах, причому ще до інавгурації.
Очевидно, надії на проукраїнський розворот Трампа, які стали озвучуватися після того, як він не забороняв республіканцям голосувати за пакет допомоги Україні, – не виправдалися. І стратегія Кремля поки що може бути простою – висувати Україні свідомо нездійсненні умови, нікуди не поспішати і просто чекати на прихід Трампа до влади.
На жаль, перебити такий сценарій через роботу на лінії самітів миру Україна не зможе. Хоча наразі завдяки саміту Україна змогла зафіксувати своє бачення миру на глобальному рівні. Звинувачувати Київ у "небажанні закінчувати війну" точно не доводиться.
