Політолог Вадим Денисенко вважає, що переговори за участю європейців насправді не про Україну, а про те, як змусити ЄС зняти санкції з РФ в обмін на гарантії безпеки. Автор пояснює, чому Путін подав свою згоду як "царський жест", чим загрожує фрагментація проукраїнської коаліції та чому Києву час жити реаліями 2026-го, а не 2022 року. Публікуємо його роздуми.
Чому Путін погодився на появу європейців на переговорах. І чи дійсно це добре для нас?
1. Просто щоб ні в кого не було ілюзій: ці переговори не про Україну, хоча ми ніби й у центрі уваги. Це переговори про те, як змусити європейців зняти санкції з РФ в обмін на гарантії безпеки та можливість американських компаній зайти посередниками при продажу російських товарів. І тому поява європейців була зумовлена.
Просто в силу слабкості самих європейців і певної ангажованості американців Путіну вдалося показати свою згоду ледь не як царський жест милості.
2. Європейці поки явно не готові до нового формату переговорів. І проблема тут не у визначенні переговорника, проблема в мандаті для переговорів. Річ у тім, що навіть наші найбільші союзники мають водночас дві протилежні думки: вони хочуть завершення війни (через фінансові та електоральні виклики) і водночас хочуть її продовження (бо бояться агресії РФ). Як результат, у найближчі місяці є висока загроза фрагментації проукраїнської коаліції.
3. Водночас маємо класичне двоєдумство Путіна, який хоче торгувати з Європою і тут же говорить про сфери впливу та лякає європейців війною. Власне, така позиція Путіна - головний стримувальний фактор для європейців. Але це не зупиняє, а лише сповільнює фрагментацію коаліції.
4. При цьому, мені здається, у Києві мало хто до кінця усвідомлює зміну модальності переговорів. І ми намагаємося продовжувати жити за лекалами 2022 року. На жаль, європейці вже почали вагатися, і вони не зможуть жити в логіці 2022 року (приїжджайте всі, хто потребує, грошей дамо стільки, скільки потрібно, Путіна залишимо в ізоляції). Нам треба змінювати стратегію і разом з європейцями будувати нову рамку червоних ліній. Тому що хочемо ми чи ні, але ці червоні лінії вже починають зсуватися. І тепер питання в тому, в якій формі ми будемо через 5–6 місяців впливати на цей процес. Як учасники з правом голосу чи як спостерігачі.
5. У світі достатньо багато країн, які дуже побоюються того, що право сильного оформлювати сюзеренітет над слабшим може стати тенденцією. І тут нашими природними союзниками стають Туреччина, Єгипет, Саудівська Аравія та низка інших країн. Ба більше, така постановка питання ламає стратегію Китаю. А отже, повторю те, що казав давно: нам потрібно розширювати шахівницю і виходити з реалій 2026-го, а не 2022 року.
