Кожен диктатор, якого не засудила історія, стає натхненням для наступного

Відома публіцистка розмірковує про те, як зацикленість медіа на постатях злочинців та відсутність належного засудження історією надихають нових агресорів
Сьогодні, 19:28 Спікер: Катерина Марголіс
Редактор: Віталій Павлюк Віталій Павлюк

290
Кожен диктатор, якого не засудила історія, стає натхненням для наступного

Поки на перших шпальтах будуть імена негідників і вбивць, а не їхніх жертв, поки в кожній газеті та в кожному пості ми бачитимемо путіна, трампа чи нетаньяху, поки вся система знання про світ буде влаштована за правом сильного, а не того, хто правий (не в сенсі правого і лівого – ця анахронічна бінарність набридла окремо), поки у вбивць будуть імена, а у жертв лише цифри, будуть нові путіни, трампи і нетаньяху.

"Сестра краківського стрільця була художницею", – пише хтось у коментарях. "Та ні, звичайна студентка художнього коледжу", – відмахується журналіст.

Поки журналісти продовжують, не усвідомлюючи цього, бачити світ крізь ту саму призму, що й об'єкти їхніх репортажів, і детально розбирають біографію вбивця та його арсенал, мені здається куди важливішим говорити про інше: про батька, який тримав удома 11 стволів, про саму патріархальну матрицю виховання "справжнього чоловіка", в якій зброя стає атрибутом мужності, а здатність завдавати насильства – нормою.

І мені хочеться запитати вас і себе: ім'я Брейвіка всім знайоме, а скільки імен і облич його жертв ми пам'ємо сьогодні? А загиблих у боїнгу, збитому гіркінською зграєю?

Нам необхідний перегляд самих лінз, крізь які ми дивимося на насильство, самої епістемології – того, як влаштовано наше знання про нього та його сприйняття в суспільстві. І питання до ЗМІ тут величезні. І до самого устрою цієї професії, і до підготовки до неї.

Але навіть ширше. Сьогодні, у вік соцмереж, кожен і кожна – самі собі журналісти.

Боже, як соромно читати останнім часом людожерські коментарі, особливо російськомовні, на всьому протязі політичного та аполітичного спектра: від зетників до нібито лібералів.

Про все. Про Україну. Про ракети, що летять щоночі. Про розбомблений центр для дітей з інвалідністю. Про Америку та мусульманських, чорнокімряних кандидатів, які виграли вибори, і кандидатуру жінки з числа корінних народів.

Про Європу, для якої, так, на відміну від озвірілих травматиків – вихідців із ГУЛАГу та СРСР, – не норма дивитися на замерзаючих по коліно у воді дітей і реготати: "Ги-ги-ги, так їм і треба, хотіли води – будь ласка". І це від людей, чиє народження саме по собі – диво єврейства, що вижило в Катастрофі. Риторика один в один – нацистська риторика тридцятих: замінити слово "єврей" на "араб" – і буде невідмінно.

Європа, і зокрема Нідерланди, обурена саме цим. І портрети Анни Франк – саме тому. Але для вас сотні тисяч європейців із нормальними людськими уявленнями – це ліваки, ідіоти та антисеміти.

Антисемітизм – це, виявляється, коли не хочеш приймати за норму вбивство дітей, депортації, насильство та порушення міжнародного права. Коли вимагаєш санкцій за це.

Якщо це тепер антисемітизм, що таке тоді антонім антисемітизму – підтримка всього цього, чи що?

Я, людина з єврейським корінням (так-так, ваша улюблена мітохондрія: генетично мтДНК передається по матері, галахічне єврейське походження теж визначається по матері – але це різні речі; я єврейка по батьку), ніколи цього не зрозумію.

Мені огидне будь-яке виправдання запеклого звірства 7 жовтня. Мені огидне все, починаючи з 8 жовтня: вибір на користь війни заради збереження власної влади нетаньяху, а не пріоритет порятунку заручників (саме це питання я тоді задала публічно і зазнала страшнейшого хейту – а адже Ізраїль завжди славився саме ставленням до кожного свого громадянина та точковими, ювелірними операціями з порятунку – я пам'ятаю з дитинства).

Мені огидна і зараз уже після минулих виборів маніпуляція суспільством, що знаходить виправдання власного глибинного шовінізму та людожерства – сьомим жовтня. Ізраїльтяни сьогодні хворі не менше за росіян. Втім, це багато в чому пересічні множини.

І те, що росія, як традиційно і СРСР, паразитує і на близькосхідних конфліктах, і на європейських протестах, і на демонстраціях (недавні французькі дослідження показали це в цифрах), і на деколоніальній темі, – не означає, що всі ці теми треба одразу подарувати російській пропаганде і на зло дядькові захищати з піною біля рота виключно власну ксенофобію та шовінізм (расизм, ісламофобію і далі за списком) та право держави на насильство і дискримінацію.

"Раз Євтушенко проти колгоспів, то я за" – інфантильна логіка невільних людей, які все ще відраховують свої цінності від радянської (антисоветської) травми.

Свобода – це завжди особистий вибір критичного розуму, відкритих очей і совісті. І особистий ризик опинитися в меншості або десь збігтися з більшістю і бути звинуваченим у тому чи іншому.

Я дивлюся на фотографії дітей і жінок по коліно у воді, у наметах, що здуваються вітром. І читаю цю російськомовну жуть. Я особисто пережила не одну повінь у Венеції, втратила у потопі дім, книги та власну майстерню. Мені вистачило власних дітей, які добу просиділи в холоді і без світла – для мене ці кадри окремий тригер.

А ось зведення з України за 9 листопада. Напередодні чергових переговорів в Абу-Дабі росія запустила за ніч 317 дронів. За наведеними даними, 276 збиті; влучання зафіксовані в 31 місці, падіння уламків – ще в дев'яти.

В Одесі дрон вдарив по складу з продуктами для дитячих садків і шкіл. Троє загиблих, одна людина у важкому стані.

У Кременчуці повністю знищено центр соціалізації та реабілітації дітей з інвалідністю "Колібрі". Згоріли навчальні приміщення, кабінети логопедів, посібники, реабілітаційне обладнання. Під час нічних ударів по місту та району поранено семеро людей, серед них дитина.

У Хмельницькому дрони влучили в житлові будинки, почалася пожежа. У Деснянському районі Києва уламки впали поруч зі школами. У Київській області загинула 82-річна жінка. У Харкові поранено трьох, дворічна дитина – в реанімації.

Без електрики залишилися споживачі в половині областей України. Тільки з 2 по 8 листопада – 128 російських ударів по енергетичному та нафтогазовому сектору.

І мені ненормальна нормалізація цього все в тій же Європі, де це відбувається. І вибіркова емпатія теж.

І знову – загиблі, поранені, дитина в реанімації. І "війна кремля, а не росіян" – вчорашні слова моєї колишньої подруги-журналістки хор.ру. І це на п'ятому році повномасштабного геноциду за участю мільйонів!

Знову путін, путін, путін. Сказав, подумав, хоче, не хоче…

І за рідкісними винятками – знаменитостей – імена вбитих зрештою пам'ятатимуть лише близькі.

Поки на першому плані – і в історії, і в пам'яті – залишатимуться диктатори та вбивці, все нові й нові надихатимуться їхнім прикладом. Геростратова слава.

У Стародавньому Римі недарма люди надавали такого величезного значення надгробним пам'ятникам та епітафіям і готові були платити шалені гроші за те, щоб поставити своє надгроб'я в першому ряду біля дороги, що веде до міста. "Non omnis moriar" – "Весь я не умру": слова Горація, проспівані потім десятками європейських і навіть російських поетів.

Поки хоч одні губи читають моє ім'я, я живий. Ми не можемо повернути тих, хто пішов, але можемо не дати їм зникнути в небутті, куди їх відправили вбивці, подбавши навіть про зникнення їхніх імен. І облич із фотографій. У Стародавньому Римі однією з форм посмертного покарання було те, що ми називаємо damnatio memoriae: стирання імені з пам'ятників і постаментів, вимазування його з тексту та контексту публічного життя.

Подібна практика історично застосовувалася і у Венеційській республіці, хоча в дещо іншій формі. Так, у залі Великої ради серед портретів дожів на місці зображення Марино Фальєра – чорний покрив. Дож був страчений у 1355 році за спробу перевороту та змову проти Республіки. Напис на місці його портрета семіотично парадоксальний: "Тут місце Марино Фальєра, обезголовленого за злочини".

Диктатури недарма завжди починали з пам'яті – головного кровотоку живого суспільства.

І навпаки.

Чому ми схиляємо по сто разів на день імена вбивць? Навіщо?

І я хочу повернутися до Кракова. Колись, багато років тому, я мріяла туди повернутися, там жити і вчитися.

Це місто, люди і мова, яку я вивчила, мені не чужі.

Магдалена Оксинська. Не просто "сестра стрільця". Молода художниця, студентка третього курсу живопису Краківської академії образотворчих мистецтв. У 2024 році у неї була власна виставка. Ось її картини, її неповторний погляд на світ: те, що було видно тільки їй і що вона вже вміла передавати іншим. Її вбив брат. Разом із батьками.

І з хатніми кішками.

І друга загибла художниця – Іза, Ізабела Возна, WoznaArt. Вона приїхала до Кракова на відкриття власної виставки в галереї Clava Lounge 6 листопада.

У неї залишилося четверо дітей.

Останній запис на її сторінці – афіша виставки та "Serdecznie zapraszam". "Сердечно запрошую".

Ось на що я хочу дивитися. На їхні картини, на їхні обличчя. Читати їхні слова. Запам'ятати їхні імена.

Так, я знаю, всіх хвилює хокей – і я теж обурена черговим безпардонним, продажним рішенням щодо нормалізації країни-терориста, але вбититі діти, художники, писателі, поети та просто неповторні люди для мене – пріоритет.

І в історії краківської стрілянини – незалежно від того, чи причетна до неї росія, – мене хвилюють застрелені люди, коні, кішки.

І дві художниці, які вже нічого не напишуть.

Жінки з пензлями та палітрами, їхнє життя, їхні картини, діти, що залишилися без матері. Вони цікавлять мене куди більше, ніж види стволів, мужики з палками та ключками і хто там із російськомовних антипутінців при ПАРЄ підписав чи не підписав якусь частину декларації на цю тему.

Така от особиста профдеформація.

Вибачте.

Джерело:Фейсбук Катерини Марголіс

Чому ви можете довіряти Vesti-UA

Google News
Читайте без шуму в Google News
Додайте у джерела для швидкого доступу та підпишіться на стрічку
Новини партнерів
Чи замислювалися ви про переїзд через постійні атаки?
Реклама
Останні новини
Більше новин