Білоруський аналітик, експерт Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич вважає, що після заяви постпреда України в ООН Андрія Мельника про готовність Зеленського зустрітися з Путіним "де завгодно", крім Москви, Кремль може висунути ініціативу "не Москва, так Мінськ". Автор пояснює, чому Лукашенко домагатиметься такого формату і чим для нього може обернутися закриття нинішнього "вікна можливостей". Публікуємо його роздуми.
Андрій Мельник заявив, що Зеленський готовий зустрітися з Путіним "де завгодно", крім Москви.
Скоро почуємо вусатого білоруса з пропозицією "гатові прийняти".
Заява, нагадаю, пролунала на засіданні Радбезу ООН з вуст представника України при організації. Це була спроба парирувати тези російської делегації про "актуальне запрошення до Москви".
І от на цьому моменті Путін може виступити з очікуваною ініціативою "не Москва, так Мінськ". Для нього це демонстрація того, що українська делегація на чолі з першою особою приїде в країну, яка останніми роками потрапила в колосальну залежність від РФ.
Питання: а що Лукашенко? Він максимально продавлюватиме, благатиме, вимагатиме (якщо вийде) такий формат. Для нього це питання політичного виживання і можливості провести транзит у спокійній обстановці. Певний аналог "мінських" угод не з погляду змісту, а з погляду політичних наслідків.
Питання: "чи вийде?". І от тут можна говорити про нові ввідні для Мінска. Адже досвід 2015 року в точності повторити не вийде. Зате є можливість зіграти трохи інакше.
1. Максимізувати вигоди від свого сепаратного треку переговорів зі США. Тобто накласти діалог Вашингтон - Мінськ на американський трек заморожування війни в Україні. І надати "ще одну послугу" Трампу. Тим паче що Путін може бути не проти.
2. Якщо переговори йдуть в американському треку, то згадаймо 28 пунктів Дмитрієва - Уіткоффа (які потім трансформувалися у 20 пунктів). Там є американське управління частиною заморожених російських активів, які підуть на відновлення України. І якщо мова не про прямого розпорядника, а про аналог "міжнародного контролю", є Рада миру, яку створив Трамп. Білорусь - учасник. Таким чином, для Лукашенка це можливість хоч боком, хоч задом, але обійти питання відповідальності за агресію та повернутися на український ринок.
3. Поступовий вихід з-під санкцій (європейських) і повернення на європейський ринок. Та сама ситуація - "посередник". Потрібний "посередник". І є можливість "продати" цей функціонал. Нехай не одразу, але поступово.
4. Як не парадоксально, але й китайський фактор. Пекіну надоїла ситуація, коли Лукашенко загнав себе в ізоляцію на західному напрямку. Перспективи виходу з кризи в осяжній перспективі стануть фактором, здатним покращити китайсько-білоруські відносини. Для Лукашенка це означатиме, що КНР знову предметно займається Білоруссю у відриві від Росії. А це знову питання стабілізації та майбутнього транзиту.
Тому Лукашенко незабаром почне часто і в гарних виразах цитувати представника України в ООН. І підніматиме це питання перед Путіним.
Для Москви, повторюся, це прийнятно. Але без політичних наслідків, які можуть розширювати поле маневру для офіційного Мінська. Тому Путін погодиться не одразу. Візьме паузу. Але можливість "спіймати за язика" Україну з пропозицією зустрічі в найнеприємніший для Києва момент навряд чи упускатиматиме.
Але написане вище - це "вікно можливостей" у рамках американського треку. Яке закінчиться вже взимку. Якщо, звісно, не буде домовленостей про принципи заморожування (що малоймовірно). Далі можливе переформатування переговорних рамок із новими посередниками. Для Мінска завдання ускладниться: доведеться працювати і з Вашингтоном, і з Пекіном. При цьому не надто нервувати Європу. Такий сценарій (вже навесні-влітку) несе для Москви ризики з погляду утримання Білорусі. Тому якщо поточне "вікно можливостей" пройде, перед відкриттям нового варто очікувати активних спроб РФ втягнути Лукашенка в чергову авантюру, яка остаточно закріпить за ним статус "супертоксичного". Без можливостей швидко відмитися. Лютий-березень будуть вкрай неприємними місяцями для ПапиКолі, одним словом.
