Останнім часом наші ЗМІ знову активно заговорили про надання Заходом Україні летального озброєння. Американські та українські високопосадовці роблять різні заяви про перспективи отримання Україною "джавелінів".
І хоча новини про надання нам летальної зброї можна вважати передчасними, але, вочевидь, рано чи пізно ми почнемо її отримувати.
Питання зводиться до простого: Коли? Скільки? Якої саме? І наскільки це нам допоможе?
З усіх видів міжнародної допомоги найбільш складною для отримання є допомога військова. Справа не в грошах – а в технологіях.
Розвинені країни зацікавлені в тому, щоб сучасні військові технології розповсюджувалися по світу повільно. Чим пізніше вони потраплять до рук потенційних ворогів Сполучених Штатів – тим краще. Утримання технологічної переваги над потенційними військовими супротивниками дозволяє американській армії вести війни втрачаючи відносно мало солдатів.
Сполученим Штатам неприйнятна перспектива побачити в якомусь з неспокійних регіонів земної кулі своє сучасне озброєння і зіткнутися з ним у бою. Те, як Україна колись розпродавала багатомільярдні запаси радянської зброї, навіть Голлівуд ославляв.
Тож найменше, чого хочуть Штати – це щоб надані ними контр-батарейні радари, безпілотники та прилади нічного бачення почали воювати проти них.
Америці є що нам дати. І хоч важливість надання Україні летальної зброї трохи фетишизовано і перебільшено – очевидно, що певну перевагу наші збройні сили отримати можуть.
А щоб краще зрозуміти, яка доля чекатиме на летальну допомогу – варто було б розібратися з долею приладів, які ми вже отримали.
Минулого року НАКО (Незалежний антикорупційний комітет з питань оборони, який започаткували Transparency International UK та Transparency International Україна) розпочав підготовку звіту про міжнародну військову допомогу Україні.
У рамках звіту було проведено 18 великих інтерв'ю з військовими, волонтерами, високопосадовцями та представниками країн-донорів. Опитано більше десяти підрозділів, які стали кінцевими отримувачами автомобілів, радіостанцій, приладів нічного бачення та безпілотників.
Нижче – результати.
Про механізми
Насправді, Україна почала отримувати матеріально-технічну допомогу від США ще майже 20 років тому. У 1998-му ми отримали перші "посилки щастя" в рамках програми FMF (програма фінансування надання військової техніки, майна та послуг США іноземним державам).
Коли почалася війна на Сході, вигадувати нічого нового не стали – і допомога пішла по вже налагодженому каналу. Просто тепер її стало значно більше.
З іншими країнами таких механізмів не було, тож допомога заходила як гуманітарна.
Обидва шляхи є лише юридичними тонкощами і не мають принципової різниці. Їхня задача – документально оформлювати контейнери у наших морських та авіаційних портах, щоб ці вантажі уникали оподаткування.
Механізм гуманітарної допомоги простий: держава-донор виявляє бажання нам щось надати, Мінсоцполітики визнає цей вантаж гуманітарною допомогою, і він без сплати мита заходить в Україну. Ухвалення рішення про те, що буде надано кожного разу, індивідуальне.
Механізм матеріально-технічної допомоги трошки складніший. Міноборони має подати до Мінекономрозвитку список бажаної допомоги, увесь подальший процес здійснюється МЕРТ – такий механізм прописано в законі. Але військові дуже швидко почали спілкуватися з донорами напряму, звівши роль Мінекономрозвитку до формальної.
Достеменно невідомо, хто першим попросив про надання Україні військової допомоги.
У 2014 році це міг бути і в.о. президента Олександр Турчинов, і голова РНБО Андрій Парубій, і міністр оборони Михайло Коваль. Багато волонтерів та інших неурядових організацій писали листи в різні інстанції західних країн. Як там не було, але навесні 2014 року процес пішов – і за кілька місяців Україна почала отримувати перші контейнери.
Водночас велика кількість посередників між кінцевим споживачем та країнами-донорами стала одною з головних причин, чому ми отримували речі, які не завжди використовувались нашими солдатами. Друга проблема – не завжди системний розподіл.
2014-й найбільш гостро виявив обидві ці проблеми. Країна не була готова до війни ні морально, ні організаційно. Як наслідок, рішення про те, яка саме допомога нам потрібна, а яка ні, приймались доволі хаотично.
У перший рік війни наша армія виявилася неготовою до зими, і країни-донори часто давали нам теплий одяг та сухі пайки.
Однак забезпечення багатотисячної армії формою, військовою електронікою, летальним і недуже озброєнням та транспортними засобами – процес складний. І коли армія зростає за кілька місяців у кількадесят разів, то не факт, що інфраструктура забезпечення зможе швидко адаптуватись і запрацювати. Навіть при наявності достатнього бюджету.
Через це у 2014 році "діри" у забезпеченні зимовим одягом та теплими речима часто латались волонтерами, самими солдатами та країнами-донорами.
Але вже у 2015-му більшу частину міжнародної допомоги становитимуть машини, контр-батарейні радари та послуги інструкторів.
Про облік
Одним з найбільших міфів про міжнародну допомогу є переконання що "її було розкрадено". Це неправда.
Більша частина гуманітарної військової допомоги одразу ж стає на облік.
Так, у 2014 році в часи створення добровольчих батальйонів не поодинокими були випадки, коли навіть зброя списувалась з грубими порушеннями процедур. І як наслідок, опинялась на чорному ринку. Підрозділи МВС, СБУ та ВСП досі борються з ринком нелегальної зброї, велика кількість якої зникла у 2014-му.
Але зі входженням добровольчих підрозділів до складу МВС та ЗСУ ця ситуація значно поліпшилася.
Зараз армійський облік ведеться доволі жорстко, і вкрасти автомат чи прилад нічного бачення стало значно складніше. Їх видається бійцям під підпис і може списуватися з обліку лише після розслідування, яке підтвердить факт знищення матеріальних цінностей.
На момент появи у нас американських контр-батарейних радарів, безпілотників Raven, приладів нічного бачення та автомобілів HMMWV ("Хаммер"), облік був уже достатньо налагодженим.
Кожен вид допомоги проходив через папери відповідної служби: прилади нічного бачення – через службу ракетних військ та артилерії РАО (через цю службу, до речі, йде все озброєння), автомобілі – через автослужбу, рації – через службу зв'язку.
Під час написання звіту нам не вдалося виявити жодного факту крупних крадіжок коштовних приладів, наданих нам партнерами.
Виключенням можна вважати американські сухі пайки, які в 2014 масово опинялися на сайтах оголошень. Але, скоріше за все, це стало наслідком зловживання на рівні рот, взводів та окремих солдатів.
Якщо ж говорити про крадіжки безпілотників, приладів нічного бачення та автомобілів, таких фактів нам виявити не вдалося.
Втім, на цьому гарні новини закінчуються.
Про ефективність
Перейдемо до більш неприємних речей.
Справа в тому, що значна частина наданого майна використовується неефективно або не використовується з різних причин.
Найкращим прикладом тут можуть стати безпілотні літальні апарати Raven. Вони не розраховані на війну з високотехнологічним супротивником, який має сучасні засоби радіоелектронної боротьби на території з великою кількістю ліній електропередач та за умов суворої української зими.
Згідно технічних характеристик, такий комплекс здатен літати на відстані до 10 кілометрів. Фактично ж військові змогли підтвердити запуски на максимальну дальність у 6 км, після чого літак починав втрачати керованість, або якість картинки падала до неприйнятної. Лінія електропередач або будь-яке інше джерело електромагнітного випромінювання на маршруті слідування може стати причиною ще більшого скорочення цієї відстані.
Передача сигналу ведеться по незахищеному аналоговому каналу, а отже за наявності обладнання його можуть дивитися обидві сторони.
Крім того, апарати Raven виявилися абсолютно непридатними для використання в умовах постійної радіо-електронної боротьби. Під час сильної протидії вони легко втрачають керування та падають.
Фактично безпілотний літальний апарат такого типу придатний для війн десь в Африці та Афганістані, де супротивник має здебільшого легку стрілецьку зброю. Американська армія часто запускає його попереду свої колон підчас рейдових дій.
Але в умовах позиційної війни з технічно сильним супротивником ці комплекси виявились технікою одного класу з побутовими квадрокоптерами. Та значно поступились у можливостях безпілотникам вітчизняного виробництва(наприклад, комплексу Лелека-100).
І це лише частина проблеми. Справа в тому, що ефективність безпілотного комплексу визначається, у першу чергу, кваліфікацією екіпажу. Підготовка цих екіпажів відбувалася у Сполучених Штатах та Житомирі. Цілком очевидно, в Житомирі якість такої підготовки була значно нижче. Крім того, велика кількість людей, яких відправили на цю підготовку, вже демобілізувались або пішли на інші посади.
Ще одним суттєвим недоліком комплексу виявилась його балансова ціна. Незважаючи на наявність процедур списання, солдати часто просто бояться запускати його – адже після втрати є ризик понести за це матеріальну відповідальність.
У результаті ми маємо комплекс, який:
А) відповідає задачам взводу чи роти – але точно не бригадної артилерії, яка б мала бути основним споживачем результатів його роботи;
Б) легко і швидко втрачається (наприклад, деякі бригади вже втратили усі 3 апарати комплексу);
В) часто не має кваліфікованого пілота;
Г) коштує американській стороні сотні тисяч доларів.
Ціна наданих Україні комплексів склала 12 мільйонів доларів.
Чи мала настільки недешева допомога суттєвий вплив на хід бойових дій? Очевидно, що ні. Чи можна було використати гроші американських платників податків ефективніше? Очевидно, що так.
Чи підвищує така ситуація шанси України на отримання більш серйозних засобів та технологій? Думайте самі.
Про долю, яка чекала на прилади нічного бачення та автомобілі, а також про рекомендації НАКО, які б дозволили поліпшити ситуацію, читайте у нашому звіті та слідкуйте за наступними публікаціями.
До скорої зустрічі, і не забудьте допомогти своїй армії.
Джерело: Віталій Дейнега, УП
Почему вы можете доверять vesti-ua.net →