Проти Кремля відкрито виступають Z-пропагандисти і зірки Інстаграма, "перемоги" російської армії викликають сміх, а економіка летить вниз.
Про те, що відбувається зараз у Росії, чому симптоми почали проявлятися тільки зараз і чи може це до чогось призвести – читайте в колонці журналіста РБК-Україна Мілана Лєліча.
"Сподіваюся, за це вони відповідатимуть життями. Інакше це вже якийсь пі**ець", – так один із популярних Z-каналів прокоментував указ Зеленського, що дозволяє проведення параду в Москві на 9 травня.
Інші пропагандисти виступили в схожому дусі, із загальним меседжем "демілітаризація України дійшла до такої міри, що Київ визначає, чи проведемо ми парад, чи ні".
Сваркіт російських ультрапатріотів, які вимагають "воювати по-справжньому" і звинувачують Путіна в недостатній кровожерливості – звісно, не новина. Духовного лідера їхнього руху Ігоря Стрєлкова-Гіркіна такі наративи довели до чотирьох років у колонії загального режиму.
Але до квітня-травня 2026 року, як зазначають багато хто в Росії й особливо за її межами, у країні-агресорі складається консенсус на тему "так далі жити не можна". І цю точку зору поділяють, нехай і по-своєму, і відморожені Z-пропагандисти, і представники російських еліт, і великий бізнес, і навіть обивателі-інфузорії, які на п'ятому році великої війни залишалися "поза політикою".
Криза прийшла
Спекуляції на тему швидкого і неминучого розпаду РФ в українському інформпросторі в ходу з 2014 року, з першої хвилі російської агресії. Усі любили наводити аргументи, що будь-яка імперія, особливо така внутрішньо рихла, як російська, обов'язково розпадеться.
Усі раділи будь-яким проявам національної самосвідомості умовних башкир чи ерзян, малювали різнокольорові карти, де на території РФ виникає кілька десятків нових утворень.
Карт ставало дедалі більше, дедлайн дедалі зсувався: 2017, 2018, 2019... І так аж до повномасштабного вторгнення у 2022-му.
Після того, як першу хвилю натиску вдалося відбити, з'явилася нова надія – що цього разу імперія справді спробувала ковтнути занадто великий шматок і приречена померти від санкційної задухи. Не сталося і цього – замість того, щоб оперативно накинути агресорам на шию зашморг, Захід лише ледве-ледве затягував їм шарфик.
І навіть бунт Пригожина 2023 року не запустив відцентрові процеси, хоча, напевно, того разу Росія підійшла до колапсу найближче.
Але зараз кількість симптомів і публікацій про них стала настільки великою, що їх не можна ігнорувати.
Виділяють кілька причин кризи. Серед найочевидніших – економіка, яка все-таки помітно страждає від санкцій і жахливого перекосу в бік військового виробництва. ВПК став єдиним двигуном економіки, втім, забезпечуючи зростання ВВП і зарплати навіть вищі, ніж до повномасштабки.
Великим подарунком агресорам стала іранська авантюра Трампа, що викликала стрімке зростання цін на нафту. Вона стала тим самим чорним лебедем, на очікуванні якого і будувалася стратегія Кремля – перетерпіти, "пересидіти" Захід, чекаючи на те, що щось трапиться. Лебідь прилетів, але українські Сили оборони швидко підрізали йому крила – і зростання нафтових доходів виявилося в рази меншим за очікуване. А дефіцит бюджету вже в півтора раза перевищує річний план.
Тому атмосфера на квітневій публічній нараді з економіки за участю Путіна помітно відрізнялася від звичної. Довелося визнати факт падіння економіки в першому кварталі 2026-го – вперше з 2023 року.
Звісно, диктатор одразу знайшов тому "об'єктивні причини" – наприклад, той факт, що поточного року робочих днів було менше, ніж торік (23 лютого, святковий день у РФ, цього разу припав на понеділок, вочевидь, через підступність англо-саксів).
На сходинку нижче за царя, де розташувалися топ-бояри, озвучують – причому, головне, озвучують публічно – більш реалістичні причини. Наприклад, міністр економічного розвитку говорить про те, що розвиток закінчився, бо "резерви в економіці вичерпані".
На жаль, саме по собі це не означає, що ракет-дронів вироблятимуть менше. Росія живе за правилами бородатого анекдоту про подорожчання горілки: "Тату, це означає, що ти тепер будеш менше пити? – Ні, синку, це означає, що ти тепер будеш менше їсти". Поки в бюджеті залишатиметься останній рубль, його спрямовуватимуть – принаймні, намагатимуться – на військові цілі.
Але річ у тім, що і з військовими цілями справи йдуть не дуже. Над багаторазовим взяттям Куп'янська в Росії іронізували, напевно, ще більше, ніж в Україні.
Як зазначають опозиційно налаштовані російські оглядачі, державний наратив про війну з Україною як нову "велику вітчизняну" в підсумку відрикошетив по самій владі. Коли тривалість нинішньої війни перевищила тривалість тієї самої ВВВ кілька місяців тому.
І якщо діди, яких носять на палицях, брали Берлін, то їхні онуки все ніяк не візьмуть Малу Токмачку.
А тут ще й Україна почала кусати дедалі болючіше, далекобійними ударами дістаючи все глибше і глибше. І якщо, як відомо, "спецоперація йде строго за планом", то що ж це за план такий?!
Думка, відверто кажучи, нескладна, але виявилося, що до неї російському глибинному народу довелося йти чотири з гаком роки.
Напевно, останньою краплею стало те, що навіть найінкапсульованіші обивателі, яких "не цікавить уся ця політика", не можуть зусиллям волі не чути сморід від нафтопереробних заводів, які горять за тисячу кілометрів від лінії фронту.
Крах суспільного договору
І все це на тлі нових і нових заборон, під гаслом "зміцнення безпеки". А в підсумку обмежень дедалі більше, а безпеки дедалі менше. Тим самим порушується компроміс режиму з його підданими, описуваний як "не можна бути проти війни, але бути поза війною – можна".
Постійні відключення мобільного інтернету, насильницьке впровадження месенджера "Макс" замість звичного Телеграма, боротьба з VPN, яка посилюється, – держава безпосередньо вторглася в затишний світ аполітичної публіки, яка досі сяк-так існувала без усіх цих печенігів і англо-саксів.
Тому й почали лунати голоси, що висловлюють це невдоволення, від інстраграмниці Вікторії Боні до Z-блогера Іллі Ремесла. Спочатку здавалося, що система відреагує як зазвичай.
Гігант патріотичної шизофренії Соловйов обізвав Боню "пошарпаною шалавою", а Ремесло оперативно поїхав у психлікарню. Але – дивовижним чином – Соловйов незабаром вибачився, а Ремесло вийшов із лікарні, продовжуючи критикувати режим і навіть – неймовірно! – царя особисто.
"Те, що пише Ремесло, кожен день, про неминучість кінця Путіна – і нічого не відбувається... Це означає, що ця точка зору, про те, що Путіна треба міняти, вона дуже важлива. В еліті зріє думка, що щоб врятувати режим, треба прибрати Путіна. Ось Ремесло – це відображення тієї імперської традиції, що щоб врятувати імперію, треба прибрати Путіна. Російська традиція не прощає цареві або диктатору програну війну", – говорить у коментарі РБК-Україна один з лідерів російської опозиції Гаррі Каспаров.
Про те, що всередині російських еліт справді не все гаразд, говорять й інші. Зокрема, йдеться про протистояння між ФСБ, у розпорядженні якого є один метод на всі випадки життя – тотальні заборони, і внутрішньополітичного блоку Адміністрації президента.
Останнім потрібно готуватися до осінніх виборів – так, як не парадоксально, в Росії ця процедура ще існує і до неї навіть готуються. Реального сенсу в ній немає – результат завжди заздалегідь відомий, але є формальний – щоб усе пройшло гладко. ФСБ, яке зовсім уже втратило береги, цьому заважає. Тим більше, якщо все зводиться до заборон, то для політики, навіть у такій сурогатній формі, як у РФ в останні роки, місця просто не залишається. Як, відповідно, і необхідності в її "кураторах".
А великому російському бізнесу, який евакуювався із Заходу, безмежне зміцнення ФСБшників теж не до вподоби.
Тому нинішні "вольності", на кшталт виступів Боні і Ремесла, публікації рейтингів підтримки Путіна, які повільно, але впевнено йдуть униз, якраз можуть бути проявом цієї внутрішньоелітної боротьби. І так, не варто забувати про те, що в репресивній країні соцопитування приблизно такі ж, як і вибори.
"Проблема полягає не стільки в самих репресіях, скільки в репресіях без мети", – пише в колонці для The Economist колишній російський топ-чиновник (на умовах анонімності).
І далі констатує: ситуація зайшла в глухий кут. Власне, більшість свіжої аналітики якраз суто констатувального характеру: справи кепські і стають дедалі гіршими, народ невдоволений, вождь остаточно втратив зв'язок із реальністю й ореол величі.
Це добре і мало не чудово, але до чого це призведе? І чи призведе взагалі? Головний редактор видання "Важливі історії" Роман Анін бачить два сценарії: іранський (гайки закручують ще сильніше) і смута – за зразком тієї, що настала невдовзі після божевільного правління Івана Грозного.
Не виключений і третій шлях: населення буде обурюватися, заборони – вводитися, вежі Кремля – боротися між собою. І нічого не станеться. Від народу, чиї найактивніші представники колись ставали в чергу, щоб залізти в автозак на акції протесту, такого цілком можна очікувати.
Зате зрозуміло, що робити Україні – качати ситуацію далі, всіма можливими методами. Може, і вийде.
Адже як сказав колись давно один російський політичний діяч, "історія доводить, що всі диктатури – тимчасові". Діяча звали Володимир Путін.
Читають зараз: "Нікому не вірте": Залужний відповів, чи варто чекати на "чорні лебеді" для закінчення війни.
