15 червня у Швейцарії розпочнеться ініційований Україною Саміт миру. Про те, яким був початковий задум України, як і чому він змінився і на які результати саміту варто розраховувати — читайте докладніше у статті РБК-Україна.
Із самого початку повномасштабної російської агресії проти України велися розмови щодо можливості її мирного врегулювання. Мабуть, найближче до цього РФ та Україна підійшли якраз у перші кілька тижнів великої війни. РБК-Україна детально описувало кілька раундів переговорів, що відбулися тоді в Білорусі та Туреччині та закінчилися безрезультатно.
Проте тема «миру» постійно була на порядку денному, у тому числі її регулярно порушували західні партнери України. Лише через багато місяців їхню риторику вдалося підкоригувати — і до слова «мир» вони почали додавати важливі визначення, на кшталт «справедливий мир» або «мир, заснований на міжнародному праві». А також замість «миру» все частіше вживати словосполучення «перемога України» (хоча про «поразку Росії» багато хто не наважується говорити досі).
Але в перші рік-півтора повномасштабної війни центральною була тема абстрактного «миру», в який різні країни вкладали різні значення. З’явилося багато різних «мирних планів», навіть група африканських країн привезла до Києва свій варіант. І всі вони не могли влаштувати Україну — як правило тому, що де-факто пропонували заморожування ситуації та фіксували окупацію росіянами частини української території.
Як виникла «формула Зеленського» та ідея Саміту миру
Україна, яка з літа 2022-го відкидала можливість будь-яких переговорів із Кремлем (Володимир Зеленський навіть підписав відповідний указ), зрозуміла, що необхідно підготувати свою альтернативу, якою стала «формула Зеленського» з 10 пунктів . По суті, вона втілювала собою українське бачення саме справедливого закінчення війни, з відновленням кордонів 1991 року, отриманням репарацій від РФ, покаранням винних в агресії тощо.
Формула замислювалася не просто як теоретична концепція, яку Україна могла б використати у медіа-полі як відповідь на закиди у «неконструктивності» чи «небажанні шукати шляхи до миру». Передбачалася її поетапна реалізація за таким принципом: спершу на міжнародному рівні формується конкретний мирний план на основі «формули Зеленського», який потім пропонується Росії — і якщо Москва відмовляється його виконати, тоді максимально очевидно, хто саме «не хоче миру».
Саміт миру на рівні лідерів країн є першим ключовим пунктом реалізації «формули Зеленського». Його підготовка зайняла набагато більше часу, ніж передбачалося, дати проведення постійно зміщувалися, навіть не всі співрозмовники РБК-Україна у вищих органах влади взагалі вірили у життєздатність усієї цієї ідеї. Тим не менш, саміт все ж таки відбудеться — хоча його формат і завдання вже де-факто відрізняються від початкової концепції.
Втім, саміт миру вже встиг виконати важливе завдання ще до свого початку. З часом, саме українське бачення миру в рамках «формули Зеленського» почало витісняти будь-які альтернативні «мирні плани» у глобальному масштабі.
Звісно, цьому сприяла не лише активність української дипломатії, а й загальна стійкість, яку продемонструвала Україна на полі бою, у політичній, економічній, соціальній сферах. У міру того, як розширювалася допомога з боку Заходу, як перетиналися чергові «червоні лінії» у постачанні Україні озброєнь, ставало все очевидніше, що Україна в будь-якому разі «не впаде», а Росія не зможе висувати будь-які ультиматуми.
Крім того, фактично всі пункти «формули Зеленського» прописані таким чином, що західні країни просто не могли з ними не погодитись: ніхто ж не буде сперечатися з тим, що ядерної війни треба уникнути, кордони держав не можна змінювати силою, а військовополонених треба повернути додому.
Чому Україна залучає до саміту країни «Глобального півдня»
Але спочатку завданням Києва було проведення не чергового «форуму однодумців» на високому рівні, де були б представлені лише союзники України з ЄС та НАТО. Метою було залучити якнайбільшу кількість країн, які не входять до західної коаліції допомоги Україні.
Таким чином, Москву поставили б перед фактом: українське бачення миру поділяє не лише «колективний Захід», з яким, за твердженням російської пропаганди, вона і воює весь цей час, а й упевнена більшість країн-членів ООН.
Це апріорі було вкрай складним завданням. Можливості Росії впливати на країни «Глобального півдня» значно перевищують можливості України: через історичні, економічні, навіть корупційні зв’язки. Розмах дій російської пропагандистської машини також величезний і адекватної відсічі вона не зустрічає.
Наратив України про нинішню війну як «антиколоніальну» та «антиімперську», розповідали компетентні співрозмовники РБК-Україна, далеко не завжди знаходили відгук у постколоніальних державах Африки та Азії. Адже там бачили, що на боці України виступають європейці — які й сприймаються як колонізатори.
Згодом було все зрозуміліше, що початковий дипломатичний задум із Самітом миру доведеться модифікувати та знижувати рівень амбіцій. Розробити готовий мирний план або хоча б його концепцію на першому саміті, а потім покласти його перед Росією як вказівку до дії — таке завдання виявилося нездійсненним.
Проте від ідеї саміту вирішили не відмовлятися, як і від завдання залучити до нього максимальну кількість країн. Тому в результаті з десяти пунктів «формули Зеленського» у Швейцарії обговорюватимуть лише три, найменш конфліктні: ядерна безпека, вільне судноплавство та обмін полоненими (обмін «всіх на всіх» та повернення депортованих українських дітей).
Під такий порядок денний у Швейцарії справді вдасться зібрати велике представництво країн «Глобального півдня», а не лише західних партнерів України. РБК-Україна раніше докладно розповідало, кого зі світових лідерів варто очікувати на саміті, а хто точно не приїде.
Таким чином, ключові завдання України на саміті — досягти результату у конкретних прикладних питаннях (вільний експорт товарів через Чорне море, повернення полонених і т. д.) і зайвий раз закріпити «формулу Зеленського» як основну концепцію закінчення війни на глобальному рівні.
Які приводи для критики дає саміт
Безумовно, багато залежить від тексту фінального комюніке саміту, під яким мають підписатися всі його учасники. В останні дні у ЗМІ публікувалися різні версії чернеток документа, робота над ним може тривати й до кінця саміту.
У будь-якому випадку, напевно, виникне чимало приводів для «зради». Зокрема, якщо у документі не буде прямих закликів до відновлення повної територіальної цілісності України та виведення з її території окупаційних військ. А цього, очевидно, там не буде в будь-якому разі — інакше склад учасників, які представляють «Глобальний південь», помітно обмілів би.
Завищені очікування від саміту — ще одна проблема. У результаті навіть його високопоставленим учасникам доводилося пояснювати максимально очевидні речі: наприклад, те, що на Саміті миру ніякого миру укладено не буде. «Це ще не переговори про закінчення війни», — приміром, заявив днями німецький канцлер Олаф Шольц.
Ще один привід для «зради» — апеляції до залучення до мирного процесу країни-агресора. Знову ж таки, все залежить від підсумкових формулювань комюніке, але апріорі зрозуміло: будь-які переговори про закінчення війни вимагають участі всіх її сторін. Якщо хіба що не йдеться про безумовну капітуляцію агресора — але поки що, на жаль, говорити про це не доводиться.
«Зрозуміло, що Росія має брати участь у цьому процесі. З цим згодні всі. Питання в тому, з якого моменту вона може брати участь», — заявив напередодні саміту глава швейцарського МЗС Іньяціо Кассіс. У самій Росії будь-які документи за підсумками саміту вже назвали «нікчемними».
Що буде після Саміту миру
Таким чином досягти максимальної мети — об'єднати весь світ на підтримку українського бачення закінчення війни — на саміті навряд чи вдасться. Але це завдання в принципі було нездійсненним.
Втім, говорити про безрезультатність Саміту миру теж точно не доводиться. «Це живий процес і він однозначно заслуговує на те, щоб його продовжувати. У нас не так багато можливостей працювати із незахідними країнами, якщо будемо чесними, у нас їх майже немає», — сказав у коментарі виданню екс-міністр закордонних справ України Павло Клімкін. .
Вочевидь, за підсумками саміту його учасники сформують деякі робочі групи чи подібний механізм, докладніше розпишуть дії по реалізації трьох узгоджених пунктів «формули Зеленського» і винесуть їх у розгляд Росії.
Чи будуть там у принципі звертати на це увагу — питання спірне. Поки що РФ публічно наголошує на своїй повній незацікавленості у всьому, що стосується Саміту миру, на практиці — активно намагається його зривати, насамперед, у плані числа учасників.
Ймовірно, країна-агресор на зло Україні може спробувати провести власний «саміт», який спиратиметься, наприклад, на так званий «китайсько-бразильський мирний план», який, по суті, передбачає заморожування ситуації.
Але у перспективи такого заходу Клімкін не вірить. «Росіяни можуть туди затягнути якихось своїх „союзників“, наприклад, центральноазіатські країни. Але це не означає, що вони повірять у цей порядок денний. Насправді, у якихось дипломатичних зусиллях це їм особливо не допоможе, навіть суто декларативно», — сказав він.
Багатьма коментаторами практична реалізація рішень Саміту миру розглядається як свого роду «заходи з вибудовування довіри» між воюючими сторонами: мовляв, спершу почнемо говорити про недопущення ядерної війни та голоду, а потім плавно перейдемо до врегулювання політичних питань.
Але на практиці такий перехід виглядає мало здійсненним. По-перше, через принципову відмінність у підходах України та РФ: Зеленський підкреслює, що про жодні територіальні поступки не може бути й мови, тоді як у країні-агресорі регулярно закликають «враховувати реалії, що склалися на землі» (тобто, окупацію частини України).
По-друге, Україна має свіжий досвід, який підтверджує: між вирішенням прикладних гуманітарних питань і політичним врегулюванням лежить прірва. Найкращий доказ — багаторічні переговори в «мінському форматі», в якому іноді якось вдавалося вирішувати питання на кшталт обміну полоненими або роботи пунктів пропуску, але теми контролю територій і кордону залишалися фактично без руху.
Отже, і після Саміту миру в найближчій перспективі війна триватиме. Змінити розстановку сил можуть хіба що серйозні геополітичні потрясіння — як прихід до влади в США Дональда Трампа. Але це може статися лише на початку наступного року.
Чому ви можете довіряти vesti-ua.net →