Народний повстанський рух опришків був скерований проти кріпосного права і свавілля великих землевласників – так йшлося в офіційній радянській історії.
WAS копає глибше.
«Русини на всяке лукавство готові лиходії», – писали в 1569 році австрійські інспектори. Вони ледве втекли від опришків, які промишляли грабунком на дорозі зі Станіславова [сучасний Івано-Франківськ].
Землі Галичини і Закарпаття були головним болем для будь-якої влади – Угорщини, Литви, Польщі, Трансільванії або Австрії. Відібравши територію у сусідів, нові правителі встановлювали нові порядки і повинності, утискаючи місцеве населення. В 15-16 століттях на заході України поширюється кріпацтво. В краю запанувала глибока багатовікова криза.
«Австрія застала [у 18 столітті] Галичину в руїні, без шкіл… доріг… великих міст… промислу, торгівлі, з бідним і повністю поневоленим польською шляхтою сільським населенням…», – писав історик Василь Верига.
Бідність і кримінал йшли пліч-о-пліч. Тиск феодалів викликав серію заколотів, найпотужнішим з яких було повстання Мухи і Борулі 1490-1492 років. Селяни палили садиби, вбивали господарів. Події завершилися погромом, влаштованим шляхтою і найманцями. Ватажків бунту стратили, селян розігнали.
Однак уже в 1498 році перші загони опришків почали грабувати бояр і багатих орендарів землі в Прикарпатті. Але що вони віддавали бідним? Достовірних свідчень мало. Зате є величезна кількість легенд, поем, романів і, як наслідок, перекручених фактів.
Міф №1 Назва
Чому «опришки»? Назва співзвучна зі словами «опріч» (в стороні), «оприск» (скеля), «оприскливий» (нестриманий). Є менш поетична, зате більш ймовірна версія.
Таміла Висіцька в книзі «Опришки: легенди і дійсність» пише, що до 19 століття документація в цьому регіоні велася латинською мовою. В документах Речі Посполитої часто траплялося слово «oppressor» – порушник, гнобитель. Можливо, цей канцеляризм потрапив в народну мову і закріпився в ній.
Виходець із заможної сім’ї Григір Пинтя народився в 1670 році. У 1698-му оголошений поза законом. За голову Пинті призначили нагороду в 500 талерів [≈12,5 кг срібла]. Загинув в 1703-му, взявши участь в угорському повстанні проти влади Габсбургів.
Міф №2 Національний склад
Побутує думка, що опришками були винятково представники українських етнічних груп – бойків, лемків, гуцулів. Насправді приєднатися до них міг будь-який авантюрист.
Відомий опришок Григір Пинтя [Пинтя Хоробрий] був за походженням румуном. До початку бандитської кар’єри він служив в австрійському гарнізоні.
В одному з архівів земського суду Австрії знайдено оголошення 1837 року про розшук карпатських бандитів Мойши Янкеля Райзнера, Сруля Мендель Шора, Герша Мендона і Берля Леві. Дата збігається з черговою хвилею активності опришків. В деяких легендах йдеться про співпрацю опришків з циганами, але конкретних свідчень цього не знайдено.
Григір Пинтя (зліва) – ватажок опришківського руху Закарпаття.
Міф №3 Мотивація
Опришки ніколи не страждали від дефіциту кадрів, але приплив нових людей стимулювала не одна лише жага народу до справедливості. Опришництво було найпростішим способом втекти від феодального гніту і непогано заробити. «Віджате» у поляків, євреїв та австрійців майно ділилося між членами банд.
В 70-х роках 18 століття чоловіче населення Гуцульщини масово йшло в опришки в тому числі для того, щоб ухилитися від загальної військової повинності. Австрійський журналіст Мартін Поллак в книзі «До Галичини» писав, що наближення драгунів до села змушувало гуцулів бігти в гори і непролазні карпатські хащі. Не впіймали – пощастило, можна спокійно повертатися додому, щойно рекрутери підуть.
Якщо гуцула все ж забирали в армію, він дезертирував за першої нагоди. Повертатися додому не можна було. Захистом і сім’єю ставала банда.
Міф №4 Справедливість і милосердя
В романах і поемах опришки грабували лише багатих, а вбивали за необхідності, не чіпаючи жінок і дітей. Якби ж то…
Влітку 1704 року на Косів напали опришки Григора Пинті. В день нападу орендар Гдаль Мошкович галасливо справляв в місті одруження сина Лейби. Опришки влаштували тут справжнє «Червоне весілля»: нареченому відрубали руку і голову, дружині і синові одного з гостей відтяли голову, кількох дітей з родин багатих орендарів зарубали.
В Центральному історичному архіві Львова зберігається протокол зі списком награбованого:
«В будинку Гдаля взято перлин… шнурів дванадцять, за які отримані золотих тисячі двісті… коралів шнурів два, на яких було дукатів чотири, в кожному дукаті по два червоних золотих, вартістю золотих тридцять п’ять; корони одна золота, інша срібна, отримано за них золотих дев’яносто; піховки срібні дві вартістю золотих тридцять чотири… Синові гдалевому Лейбі взято з шухляди ложок срібних вартістю золотих тридцять два, кубків срібних два вартістю золотих п’ятдесять п’ять, два шнура коралів з перлами, між якими була золота штучка, обцяцькована рубінами, вартістю золотих двісті двадцять; жупан з камки [іранська шовкова тканина з кольоровими візерунками] вартістю золотих вісімнадцять».
Міф №5 Олекса Довбуш
Про найвідомішу особистість руху опришків існує зовсім мало достовірних фактів. Він народився у Печеніжині, мав брата Івана та дружину, в першій половині 18 століття займався розбоєм. В хроніках постраждалих сіл Карпат, Буковини і Поділля детально перелічені його жертви: пограбовані торговці, вбиті польські поміщики, зґвалтовані боярські дочки.
Під час походу на Борщів [зараз – Тернопільська область] Олекса Довбуш напав на садибу польського магната Костянтина Злотницького, відомого садистським ставленням до селян. Довбуш довго катував пана, перед тим як вбити. У слідчих матеріалах офіційно зафіксована фраза Довбуша:
«…Не за грошима твоїми я прийшов-сми суди, а по твою душу – щоби ти людей бірше не мучив. І не проси, і не витрачай слів даремно – все одно помреш в лютих муках».
Після смерті магната опришки нічого не взяли з його дому.
Довбуша вбив в 1745 році космацький гуцул Степан Дзвінчук. Олекса частенько заходив до дружини Дзвінчука. Коли зганьблений чоловік дізнався про це, сам відлив срібну кулю і освятив її у 12 священиків на 12 службах. Але це вже легенда.
Останнім месником карпатських лісів став Нікола Шугай. Після втечі з фронту Першої світової простий хлопець з села Колочава був легендою повоєнних Карпат. Загинув Нікола разом з братом Юрієм в 1921 році від рук своїх побратимів, яких підкупили чеські жандарми.
Почему вы можете доверять vesti-ua.net →