Інформація у ЗМІ майже не залишає сумнівів: ставлення до українців в Європі змінюється. Країни скорочують допомогу, вимагають додаткових документів для отримання виплат, а деякі взагалі обіцяють гроші тим, хто поїде додому назавжди. Що думають з цього приводу самі українські біженці та чи відчувають зміни настроїв на своєму досвіді, Фокус дізнався з перших вуст.
Квиток в один кінець та виселення з квартир: що відбувається у країнах ЄС
Нова програма у Чехії, що діятиме з червня до листопада, пропонує українцям зі статусом тимчасового захисту повернутися додому. Українцям оплатять квитки на автобус, хворим для транспортування в Україну нададуть машини швидкої допомоги, повідомляє Radio Prague International.
Раніше чималі гроші за повернення українцям обіцяла Швейцарія. Швейцарський уряд налаштований рішуче та обіцяє зробити все можливе, щоб якомога більше українців виїхали у 2024-2025.
Грант для тих, хто добровільно поїде додому, пропонує Норвегія. За повернення обіцяють 17,5 тис. норвезьких крон (1520 євро).
В середині травня понад 1000 українських біженців у Німеччині отримали письмові прохання звільнити орендовані для них квартири до 15 червня. Ці квартири гостро потрібні біженцям з інших країн, яким за законом заборонено знімати власне житло, тоді як українці таке право мають.
Зменшити пенсії та виплати по інвалідності для 2500 українських біженців планують в Ірландії, про скорочення допомоги заявила Німеччина, скоротила підтримку Польща.
Експерти кажуть, що це звичайна практика: спочатку Європа пропонує допомогу, щоб залучити мігрантів, а потім скорочує, щоб залишилися тільки ті, хто прагне працювати.
Думка біженців: зміни є, але не критичні
Щоб дізнатися, що відчувають самі українці за кордоном, Фокус запитав біженців в різних країнах про їх власний досвід та відчуття. Виявилося, що все зовсім не так, як здається здалеку.
»Як і всі, я багато читаю в ЗМІ про те, як змінилося ставлення поляків до українців, — каже Віра, що живе у Варшаві. — А моя мама вже стільки начиталася, що майже кожного дня каже: треба їхати додому, нас тут всі ненавидять! Особисто я ніякої ненависті не відчуваю. Так, ставлення до нас спокійніше, ніж навесні 2022-го, але ж не можна вимагати, щоб люди з країни, де немає війни, жили на таких нервах третій рік».
Спочатку Європа пропонує допомогу, щоб залучити мігрантів, а потім скорочує, щоб залишилися тільки ті, хто прагне працювати
Тетяна, що живе в Естонії, розповідає про деякі ускладнення з допомогою. Якщо у 2022-2023 біженцям вірили на слово, що, наприклад, вони отримують в Україні 3500 грн пенсії або не отримують жодної допомоги на дитину, то зараз необхідні документальні підтвердження. Багато хто обурюється, бо, наприклад, виїхали з окупованих територій і отримати такі офіційні документи доволі проблематично. Але з іншого боку, Естонія — не настільки багата країна, щоб третій рік роздавати гроші без документів.
»Загалом ставлення до нас в Естонії не змінилося. Естонці, як і раніше, дуже до нас відкриті та готові допомагати. Проводяться різноманітні заходи, є безкоштовні курси естонської, активно працює Pagulasabi — організація, що допомагає біженцям», — розповіла жінка у розмові з Фокусом.
Олена з Вільнюсу (Литва) каже, що за минулі роки друзями на новому місці не обросла, бо працювала майже без вихідних. «В місцевих групах якийсь час бачила чимало коментарів від литовців — мовляв, ми Україні допомагаємо, донатимо, з бюджету виділяють кошти, а українці дозволяють собі відпочивати на морях».
Юлія з Відня вважає що ставлення до українців в Австрії суттєво погіршилося. «Українці всім трохи набридли, — вважає Юлія. — Останнім часом жити стало складніше, хоча тут велику роль відіграє людський фактор. Нам пощастило — ми потрапили в організацію, яка нам дуже допомогла. Там директоркою була австрійка — дуже приємна людина. І наша бератор (людина, яка контролює, що ми знаходимося вдома кожні три дні) — також чудова людина, я їй дуже вдячна. А, наприклад, у знайомих була бератор — «тихий жах».
Ніка, яка мешкає у Норвегії, згадує, що коли вона приїхала два роки тому, допомога була колосальною. «Мене взяли до університету на курс норвезької мови навіть без іспиту з англійської. Зараз українців дуже багато, країна пропонує грошову допомогу на рік. Далі — твої проблеми. Але тут дуже складно знайти роботу, роботодавці віддають перевагу норвежцям. Так само в університет неохоче беруть українців, навіть якщо знаєш норвезьку. Держава турбується про своїх, бо саме вони — майбутнє цієї країни, а не українці, які приїхали на кілька років».
В Туреччині два роки тому війна в Україні була у всіх на слуху, але зараз вже більше 1,5 років туркам по телебаченню нічого про нас не показують, розповідає Наталя, що живе у Ізмірі. «З самого початку, коли місцеві дізнавалися, що я з України, висловлювали співчуття, але уряд Туреччини нічим не допомагав і не допомагає біженцям. Після приїзду я звернулася до міжнародної організації, що допомагає біженцям, але мені запропонували тільки психолога. Загалом, українські біженці живуть тут, як туристи: телефонні картки блокують через 3 місяці, складно зняти житло, жодних пільг».
Марія з Люксембургу нагадує, що це — країна експатів, тому ставлення до тих, хто приїхав та працює, вкрай позитивне. Проте інтегруватися дуже складно через мовне питання. «Тут три державні мови — французька, німецька та люксембурзька. Айтівцям вистачає і англійської, але, наприклад, без французької знайти роботу в сфері послуг неможливо. Місцеві взагалі знають по три-чотири і більше мов, тож конкурувати з ними важко. Мешканці країни дуже дружелюбні, але не мають досвіду прийому біженців, на відміну від сусідів. У перші місяці війни мешканці Люксембургу відчиняли двері для біженців, приймали у себе, але це не може тривати роками. Люди втомилися, хотіли б виселити біженців, але нема куди — ціни на житло шалені, до того ж, великі черги».
»Люди поводяться по-різному, тож і ставлення до них різне»
Респонденти, опитані Фокусом, часто кажуть про важливість міжособистісного чинника. Тобто якщо людина в новій країні зіткнулася з проблемами та ворожістю, це не означає, що вороже налаштована вся країна. Скоріше, це каже про саму людину та її оточення за певних обставин та у певний час. До того ж, негативні кейси набувають більш великого поширення, ніж позитивні, завдяки соцмережам.
Директор консалтингової компанії «Михайлов та партнери» Віталій Михайлов вважає, що умовно біженців в будь-якій країні можна розділити на три категорії.
Перша — це ті, хто адаптуються усіма можливими способами: навчаються, вивчають мову країни, віддають дітей у місцеві школи, працюють, платять налоги, відвідують різноманітні заходи, використовують інші способи інтеграції.
Друга категорія — це ті, хто просто сидять, чекають і нічого не роблять. З самого початку вони вважали, що залишаться на новому місці на місяць-два, тому ані нова мова, ані робота, ані інтеграція їм не потрібні. Так вони вже живуть третій рік, й досі не знають, повертатимуться чи ні, хоча сподівань на повернення набагато менше. Тож сидять на виплатах та чекають.
Представники третьої групи не сидять на місці та постійно пересуваються різними країнами, порівнюючи, де краще. Вони вже отримували виплати в двох-трьох та більше країнах, деякі поверталися на декілька місяців в Україну, а потім знов вирушили до Європи.
Ставлення до різних груп біженців у місцевих мешканців різне. Європейці вже втомилися від наших біженців, які третій рік сидять на виплатах
»Зрозуміло, що поводяться всі ці люди по-різному, — відзначив Віталій Михайлов у коментарі Фокусу. — «Адаптовані» працюють, вивчають країну та її побут, звикають жити за новими правилами. «Ждуни» нічого не роблять, бо живуть в Європі, доки платять виплати. Припинять платити — скажуть «дякую» та поїдуть. Або не скажуть. «Мандрівники» часто дотримуються ідеї, що їм усі винні. Вони люблять «качати права», вимагати краще житло або школу для дітей, скаржитися на маленькі виплати та погане життя. ВІдповідно, ставлення до різних груп біженців у місцевих мешканців різне. Не дивно, що європейці вже втомилися від наших біженців, які третій рік сидять на виплатах».