Пастка Путіна для Заходу: чому Росія раптово погодилася на участь Європи в переговорах і чим це загрожує Україні

Голова комітету ВР з питань зовнішньої політики Олександр Мережко про дипломатичні ризики, плани Кремля та позицію Європи
Сьогодні, 12:30 Спікер: Олександр Мережко

120
Пастка Путіна для Заходу: чому Росія раптово погодилася на участь Європи в переговорах і чим це загрожує Україні

Росія раптово перестала заперечувати проти участі європейців у переговорах про завершення війни в Україні. Для Москви це може бути набагато більшим, ніж поступка Вашингтону чи визнання ролі Європи у врегулюванні війни. Путін давно прагне вийти за межі розмови про припинення бойових дій і повернутися до своїх вимог переглянути всю систему безпеки на континенті. Тепер у нього з'являється можливість обговорювати їх напряму зі США та європейськими державами.

Для Трампа залучення Європи – визнання того, що домовитися з Кремлем за зачиненими дверима не вдалося. Але й самі європейці поки не можуть визначитися, хто говоритиме від їхнього імені та яких умов вони вимагатимуть від Москви. Розбіжності між Парижем, Берліном, Варшавою та Брюсселем стосуються не лише представництва, а й самого підходу до переговорів. Одні наполягають, що спочатку потрібно домовитися про мир в Україні, інші допускають паралельне обговорення майбутньої безпеки Європи.

Для Києва ця дискусія має особливе значення. Участь європейських держав може не дозволити Вашингтону і Москві домовлятися про майбутнє України без України. Але є й інший сценарій: Кремль спробує обміняти поступки з боку Європи на обмеження військової присутності НАТО та впливу Заходу у Східній Європі. Чи здатна Європа запропонувати власний план, а не просто вимагати місця за столом переговорів?

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився народний депутат України, голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.

– Довгий час Європа залишалася осторонь переговорного процесу, хоча саме європейські країни значною мірою фінансують підтримку України. На переговорах в Абу-Дабі європейські представники були присутні, але фактично не брали участі в обговореннях. Ситуація почала змінюватися після заяви Кушнера про те, що без європейців домовленість неможлива, а Путін нібито готовий спробувати працювати в такому форматі. Як ви оцінюєте сам факт такого рішення?

– Перш за все, це дійсно дуже важливе питання. Ми вже давно наголошували, що присутність Європи за столом переговорів відповідає нашим інтересам. І для цього є кілька причин. По-перше, питання України – це не лише захист нашої держави від російської агресії, а й безпека Європи загалом. Відповідальні європейські політики це добре розуміють. Тому участь Європи в переговорах принципово важлива, адже йдеться про загальну європейську проблему.

По-друге, саме Європа зараз надає Україні найбільшу допомогу, навіть порівняно зі Сполученими Штатами. Це і військова, і гуманітарна, і політична, і дипломатична підтримка. І, по-третє, присутність європейців – додаткова гарантія того, що переговори не проходитимуть за рахунок України. Тому що представники адміністрації Трампа, зокрема Віткофф і Кушнер, демонструють недостатній рівень дипломатичного професіоналізму та досвіду. Але найважливіше – вони схильні просувати російські інтереси всупереч інтересам як України, так і самих Сполучених Штатів. Тому присутність Європи – це додаткова гарантія захисту наших інтересів під час переговорів.

Водночас ви правильно звернули увагу на несподівану зміну позиції Росії. Адже раніше російська сторона, зокрема вустами Лаврова, категорично заперечувала проти участі Європи в переговорному процесі. І тут є своя причина. Росія намагається влаштувати певну пастку, на жаль, за допомогою американських представників Трампа.

– Ви маєте на увазі те, що Москва і Вашингтон запропонували розглянути питання загальноєвропейської безпеки?

– Саме так. Адже акценти кардинально зміщуються. Головним питанням переговорів має бути припинення російської агресії, а конкретніше – припинення вогню. Але Росія намагається затягувати переговорний процес. Насправді сьогодні це не є серйозними переговорами. Єдина мета Путіна – виграти час і уникнути санкцій з боку Трампа. Тепер росіяни вирішили випробувати іншу стратегію, пов'язану саме з участю Європи. Але кінцева мета залишається незмінною – затягування переговорів.

Замість обговорення головного питання – припинення вогню – Росія намагається нав'язати інший порядок денний, зокрема дискусію про так звану європейську архітектуру безпеки. Путін готовий обговорювати що завгодно, крім припинення вогню. Тому згода на присутність Європи потрібна йому не для вирішення ключової проблеми, а для затягування процесу та нав'язування Україні й європейцям вигідного Москві порядку денного. На жаль, американська сторона вже погодилася обговорювати ці питання, хоча вони не мають безпосереднього стосунку до головної проблеми – припинення російської агресії.

– Ще більшим абсурдом виглядають слова представників американської переговорної групи про те, що Росія повинна сформулювати власне бачення загальної ситуації у сфері безпеки в Європі. Як ви це прокоментуєте?

– Це черговий професійний провал американських переговорників. Абсурдно обговорювати європейську безпеку з головною загрозою для неї – Росією. Зараз Москва веде гібридну війну проти Європи. Саме Росія є головною загрозою європейській безпеці, тому вона не повинна мати жодного права голосу у визначенні того, як цю безпеку забезпечувати.

Щодо спецпредставників Трампа, то я вже давно послідовно виступаю за їхнє усунення від переговорного процесу, оскільки вони неодноразово своїми заявами демонстрували повну професійну неспроможність. Ба більше, на жаль, вони фактично підігрують Росії. Це яскравий приклад того, що вони або потрапили в типову російську пастку, або просто виявляють повну непрофесійність. Адже вони повторюють і фактично підтримують російські наративи. Це абсолютно неприйнятно. Думаю, ситуація може змінитися після формування нового Конгресу, тобто в січні наступного року. Сподіваюся, тоді відбудуться зміни і у складі представників американської сторони в переговорному процесі. А поки що, на жаль, ми змушені чути заяви, які шкодять не лише Україні та Європі, а й репутації американської дипломатії.

– Європа офіційно братиме участь у наступному етапі зустрічей. Але чи готова вона до цього? Навіть визначення єдиного представника стало проблемою. На останньому саміті в Дубліні вирішили, що Європу представлятиме формат Е5 плюс і Європейський Союз, про що заявила Урсула фон дер Ляєн. Тобто вже на цьому етапі виникають проблеми з погодженням загальної європейської позиції.

– Так, тут залишається та сама проблема, про яку колись говорив Кіссінджер. Він запитував: "Коли я телефоную в Європу, щоб дізнатися її позицію, за яким номером мені телефонувати?" Це був натяк на відсутність єдиного голосу Європи. У зовнішній політиці Європа фактично є сукупністю зовнішньополітичних позицій окремих держав. Тому досягти консенсусу і визначити одного представника доволі складно.

Водночас проблема полягає не лише у відсутності лідера, навколо якого могли б об'єднатися європейські держави. Сам механізм ухвалення рішень у Європі не дозволяє зосередити всі повноваження в одних руках. Єврокомісія не може самостійно домовлятися про майбутню архітектуру безпеки континенту – це питання належить до компетенції національних урядів і НАТО. Водночас окремі держави чи Альянс не можуть одноосібно вирішувати питання санкцій ЄС або вступу України до Євросоюзу. До того ж власні інтереси в цьому процесі є у Великої Британії, Норвегії, Туреччини та інших країн, які не входять до ЄС.

Є кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший – європейці після консультацій з Україною та президентом України знаходять єдиного представника, якому довірятимуть обидві сторони. На перший погляд, найбільш очевидним кандидатом могла б бути Кая Каллас як головний дипломат Європейського Союзу. У неї є стратегічне бачення і відповідний досвід. Я, наприклад, повністю їй довіряю. Її заяви свідчать про те, що вона добре розуміє ситуацію і здатна гідно представляти європейську дипломатію.

Другий – запроваджується колективне представництво. Наскільки я розумію, зараз європейці більше схиляються саме до другого варіанту. І для цього є певна логіка. Наприклад, Велика Британія не входить до Євросоюзу, проте, на мій погляд, обов'язково має бути представлена в цьому процесі.

– Виникає також питання, які саме країни повинні приєднатися до представництва.

– П'ять країн, про які ви згадали, дійсно є одними з європейських лідерів. Ідеться не лише про лідерів ЄС, а й про лідерів Європи загалом – Велику Британію, Німеччину та Францію. Водночас було б несправедливо залишити поза переговорним процесом країни, які, можливо, поступаються їм за економічною чи військовою міщанськістю (моцями), але є надійними друзями України і добре розуміють, що відбувається і як захищати спільні інтереси. Я маю на увазі країни Балтії та Скандинавії.

Хотілося б бачити їх також серед учасників цього дипломатичного процесу. Наприклад, Естонію та Литву складно порівнювати з Німеччиною за економічними показниками. Але це надзвичайно надійні партнери і друзі України. І, на мій погляд, вони цілком заслуговують на участь у переговорах. Тут справа навіть не у формальній рівності чи представництві. Важливо, щоб ці країни були залучені до процесу, адже їхня присутність стане додатковою гарантією того, що переговори розвиватимуться в правильному напрямку.

– Не менш складною для європейців, здається, є і стратегія переговорів. Ви згадали Каю Каллас. Вона та її однодумці вважають, що про загальноєвропейську безпеку можна говорити лише після припинення війни в Україні, підписання мирної угоди та чіткого розуміння того, як закінчиться ця війна. Водночас є політики, які дотримуються протилежної позиції: мовляв, якщо американці вже ведуть переговори з Путіним, то і Європа повинна починати діалог із ним зараз, попри те, що він не хоче погоджуватися ні на припинення вогню, ні на перемир'я в Україні. Тобто навіть у цьому питанні немає єдності та зваженої позиції.

– На сьогодні я не бачу сформованої політичної стратегії. Це дійсно так. Але мені дуже сподобалася остання заява Каї Каллас про провокації Путіна. Він постійно підвищує ставки, висуває дедалі абсурдніші вимоги. І вона запропонувала відповідати йому симетрично, тобто висувати у відповідь власні максималістські вимоги. Загалом це дуже цікава ідея. Я вважаю, що тут уже є певна стратегія, принаймні основа для її формування. І кажу про це не стільки як політик, скільки як фахівець з міжнародного права. Тому що саме міжнародне право має бути тією рамкою, у межах якої проходять переговори.

Коли ми сідаємо за стіл переговорів, то повинні керуватися принципами міжнародного права. Це, зокрема, територіальна цілісність, суверенна рівність держав, обов'язковість виконання міжнародно-правових зобов'язань та інші фундаментальні принципи. Ми не можемо виходити за ці рамки. Крім того, потрібно пам'ятати, що йдеться не просто про переговори заради досягнення певного результату. Ми маємо справу з тяжкими міжнародними злочинами – злочином агресії, який Росія скоїла і продовжує скоювати проти України, а також злочином геноциду проти українського народу. Ігнорувати цей факт неприпустимо.

Ще одним обов'язковим питанням переговорів має бути притягнення до відповідальності російських воєнних злочинців, зокрема Путіна. Чому ми не повинні порушувати це питання? Навпаки, я вважаю, що повинні. Можливо, Путін уже довів свою повну неспроможність бути стороною переговорів, оскільки він не зацікавлений у досягненні результату. Тоді, можливо, варто порушити питання про його видачу Росією Міжнародному кримінальному суду, який уже видав відповідний ордер на його арешт. І, можливо, вести переговори з новим російським лідером.

– Завершення війни, як відомо, передбачає компроміси з обох боків. Питання про червоні лінії європейців. На які поступки європейські лідери можуть погодитися, а на які – категорично ні? Путін уже висунув чимало своїх вимог: повернення до кордонів НАТО 1997 року, відмова від розширення Альянсу, виведення військ та інші обмеження безпеки по всьому периметру Росії. Чи може Європа піти на якісь реальні поступки, яких вимагає Путін і які могли б нашкодити Україні?

– Перш за все, з огляду на історію Європи, зокрема сумний досвід Мюнхенської змови, а також принципи міжнародного права, Європа не повинна погоджуватися на їхнє порушення. Це має залишатися недоторканною червоною лінією. Європа не повинна винагороджувати агресора замість того, щоб притягнути його до відповідальності. Це принципово важливо. Якщо погодитися з тим, що держава, яка скоїла агресію, отримує винагороду, а не покарання за свої злочини, це створить надзвичайно небезпечний прецедент для Європи, всього світу і міжнародної безпеки загалом. Тому я вважаю, що не потрібно погоджуватися на будь-які додаткові вимоги Росії, які є абсолютно абсурдними. До речі, сам Путін чудово розуміє їхню абсурдність. Натомість потрібно наполягати на реалістичних рішеннях, які дозволять забезпечити суверенітет України та її подальше існування як незалежної держави. І все це має відбуватися без порушення Конституції України, принципів і норм міжнародного права.

– Що щодо внутрішніх проблем Європи? Економіка стагнує, а популістські та проросійські політичні сили посилюються. Зокрема, у Франції та Німеччині. Наскільки ці тенденції можуть вплинути на позицію Європи вже найближчим часом?

– Це нормальний демократичний процес, коли до влади приходять нові політичні сили. І дійсно, передвиборча риторика може суттєво відрізнятися від політики, яку партія чи кандидат проводять після приходу до влади. Перебуваючи в опозиції, політики часто вдаються до передвиборчого популізму. Це цілком звичайне явище, притаманне практично всім політичним партіям. Але коли партія приходить до влади і починає нести відповідальність за державну політику, ситуація нерідко змінюється під впливом реальних обставин та наявних інститутів. Наприклад, президент Франції не може просто ігнорувати державні інститути, засади зовнішньої політики, що сформувалися, та національні інтереси країни. І все це незалежно від того, що він обіцяв під час передвиборчої кампанії. Тобто сама політична система має певні запобіжники.

Звичайно, я не можу бути абсолютно впевненим у розвитку подій. Але припустимо, що Марин Ле Пен дійсно стане президентом Франції. такий сценарій можливий, і ми маємо бути готові до будь-якого розвитку подій. Ба більше, нам уже зараз потрібно вести діалог із представниками її політичного кола, щоб зрозуміти, якою буде політика Ле Пен у разі її перемоги. Це цілком логічно. Ми маємо заздалегідь з'ясувати, на яку підтримку з боку Франції можемо розраховувати.

Водночас у Франції є чимало наших друзів – політиків, які підтримують Україну і готові продовжувати цю підтримку незалежно від того, хто стане наступним президентом. Це демократична країна, де зберігаються впливові політичні сили, які, найімовірніше, залишаться проукраїнськими. Тому ми можемо й далі працювати з Францією незалежно від того, хто очолить державу і яка партія переможе на виборах. Загалом потрібно підтримувати нормальні, робочі та конструктивні стосунки з усіма політичними силами, за винятком тих, які вороже налаштовані до України, підтримуються Росією або навіть фінансуються Кремлем. З такими силами неможливо мати повноцінні робочі контакти.

З Німеччиною, на мій погляд, складніше. "Альтернатива для Німеччини" – це відверто вороже налаштована до України політична сила. Я не можу стверджувати, що вона фінансується Кремлем, оскільки не маю відповідних доказів. Але деякі ознаки її зв'язків із Росією були. Крім того, ця партія становить загрозу демократії в самій Німеччині. І це головна проблема. Водночас, попри певні електоральні успіхи цієї антидемократичної сили, інші традиційні демократичні партії – як лівоцентристські, так і правоцентристські – поки не схильні формувати з нею коаліційний уряд. І це дуже добре. Тому я вважаю, що демократичний, проукраїнський, проєвропейський і прозахідний курс Німеччини збережеться. Попри тимчасові електоральні успіхи "Альтернативи для Німеччини".

– Повернемося до питання загальноєвропейської безпеки. Чи не становить це загрози для України? Адже Росія може спробувати використати такі переговори, щоб запропонувати Європі певну угоду, зокрема відмовитися від частини своїх колишніх вимог в обмін на обмеження допомоги Україні чи інші кроки, які відповідатимуть інтересам Москви?

– Росія дійсно може використати такі переговори, щоб спробувати підкупити Європу певними поступками. Усі добре розуміють, що вимоги Путіна є абсолютно абсурдними. Думаю, і сам Путін усвідомлює їхню неприйнятність. Але це маніпулятивний прийом, мета якого – висувати максималістські вимоги, заздалегідь знаючи, що Захід не зможе на них погодитися. Наприклад, вимоги про вихід Фінляндії та Швеції з НАТО або повернення Альянсу до кордонів 1997 року. Усі розуміють, що це абсолютно нереалістично. Але Путін розраховує, що, висуваючи такі абсурдні вимоги, зможе домогтися поступок в інших питаннях. Тобто створити ситуацію, за якої Захід, зокрема Європа, буде готовий піти йому назустріч, щоб отримати певний результат на переговорах.

Насправді Путіна цікавить лише одне – встановити повний контроль над Україною, зруйнувати її суверенітет і державність. Це його головна мета. І заради її досягнення він готовий вдаватися до будь-яких провокацій, висувати абсурдні вимоги і пропонувати обговорювати так звану європейську архітектуру безпеки. Тому не можна дозволяти Москві нав'язувати правила гри. Я переконаний, що більшість європейських країн збережуть принципову позицію. У нас достатньо друзів і політичного впливу, щоб запобігти такому сценарію.

Чому ви можете довіряти Vesti-UA

Google News
Читайте без шуму в Google News
Додайте у джерела для швидкого доступу та підпишіться на стрічку
Новини партнерів
Чи замислювалися ви про переїзд через постійні атаки?
Реклама
Останні новини
Більше новин