Окрім всіх випробувань які українці пережили під час Голодомору, минула зима зробила явною іншу проблему – по міських багатоповерхівках живе чимало самотніх людей зі значними ментальними порушеннями, однак дієвої медичної і соціальної підтримки вони не отримують. Про існування таких людей сусіди дізнавалися, коли вони затоплювали цілий стояк або блокували доступ до комунікацій у своїй квартирі.
Куди звертатися і як добитися лікування для тих, хто його потребує, але цього не визнає, не шкодячи? Де і чому система не спрацьовує? Чи можливо убезпечитися від терактів на кшталт того, що зробив "голосіївський стрілець", і як мала би діяти система в таких випадках?
Лікар-психіатр, психотерапевт, аспірант НМУ ім. О.О. Богомольця Олександр Лисяний погодився розмовляти з Цензор.НЕТ на дуже непросту тему.
МОЖЕ ВИНИКНУТИ СТРАХ ГУЧНИХ ЗВУКІВ, ТРИВОЖНІСТЬ ВІД ПОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ НОВИН, АЛЕ САМЕ ПО СОБІ ЦЕ ЩЕ НЕ ГОВОРИТЬ ПРО РОЗЛАД
- Зараз прийнято вважати, що всі, хто лишився в Україні під російськими атаками, так чи інакше мають ментальні розлади. На вашу думку, наскільки це так? Як людині самій для себе зрозуміти, що їй потрібна допомога не психотерапевта, а саме психіатра?
- Я точно не погоджуюся з тим, що всі, хто лишився в Україні, мають психічні розлади. За статистикою ВООЗ, кожна п'ята людина серед населення, що пережило воєнні конфлікти, має психічні розлади. Тобто це не 100%, а близько 20%. Найчастіше ідеться про тривожні та депресивні розлади. Іноді це стани, які існували до війни та загострилися на тлі воєнних дій, або людина втратила можливість отримувати лікування. У лютому-березні 2022 року багато пацієнтів мені говорили, що в них залишилось 10 таблеток, питали, що їм робити далі, бо не могли дістати необхідні ліки.
Цю світову статистику не варто автоматично поширювати на Україну, тому що в нас ситуація війни ще триває, відбувся певний період адаптації. Страх, горе, злість, виснаження в таких обставинах абсолютно нормальні. Під час війни може порушуватися сон, може виникнути страх гучних звуків, тривожність від постійного читання новин, але саме по собі це ще не говорить про розлад.
Існує поняття психологічного дистресу. Це стан постійного значного емоційного напруження. І можна говорити про те, що більшість українців дійсно перебувають в цьому стані. А поняття психічного розгляду - це стан, коли людина не справляється самостійно.
- Тож коли треба звертатися до психіатра?
- Звертатись по допомогу треба тоді, коли вже є виражені симптоми, коли вони тривають якийсь час і суттєво впливають на життя людини.
Тобто коли людина не може відновити свій сон, втрачає інтерес до звичних речей, їй дедалі важче працювати, дедалі складніше доглядати за собою, спілкуватися з родиною, з друзями. У таких випадках дійсно варто звертатися до фахівця для оцінки стану. При цьому дуже часто, коли людина врешті доходить до фахівця, то на консультаціях звучить: "Ну я ж продовжую працювати, ну наче все добре, звідки воно взялося?"
Тому не варто самостійно визначатися з тим, є у вас діагноз чи немає. Можна почати з психолога, можна почати з сімейного лікаря - якщо слово "психіатрія" лякає. Для початку сімейний лікар може призначити легкі препарати - і цього буде достатньо. Можна піти до психолога, він надасть рекомендації, техніки заспокоєння, релаксації, дихання. Комусь це допоможе.
Якщо вже дійсно стан складніший, тоді можна звертатися до психіатра. Психіатр оцінить стан здоров'я, встановить діагноз, визначить схему та тривалість медикаментозної підтримки, якщо в цьому є потреба. Або, можливо, буде потреба не в медикаментозному лікуванні, а у психотерапії.
Якщо трапляється невідкладна ситуація, а близька вам людина не усвідомлює свого стану: висловлює суїцидальні наміри, вчиняє реальні дії для суїциду, або людина втратила контакт з реальністю, має сплутану мову, сплутану свідомість, надмірну активність, або галюцинаторні переживання, не спить кілька днів - тоді це становить загрозу життю, і не треба зволікати, а варто відразу звертатися на 103. Тільки лікарям варто максимально простими словами описати стан людини, а не говорити, припустімо: "Мій чоловік здурів".
- Після радянського досвіду в Україні психіатрична допомога досі лишається стигматизованою. Що б ви сказали людям, які бояться іти до психіатра?
- Я б не описував сьогоднішню ситуацію лише через призму радянського досвіду. Страх, упередження дійсно все ще існують, але у своїй практиці я бачу певні зміни. Дедалі більше людей можуть вільно звертатися до психолога, до психіатра, і не бояться про це говорити. Особливо це помітно серед покоління, яке народилося і виросло у незалежній Україні.
А тим, хто вагається я сказав би, мабуть, що консультація психіатра – це насамперед можливість зрозуміти, що з вами відбувається, і обговорити варіанти допомоги. Консультація не означає автоматичну госпіталізацію, позбавлення права керувати авто чи права працювати. Завдання сучасної психіатрії – допомогти людині відновити своє самопочуття, здатність жити. Якщо щось не зрозуміло під час консультації, можна попросити пояснити іншими словами.
РАЗОМ ЗІ СКОРОЧЕННЯМ ЛІЖОК МИ ВТРАТИЛИ МОЖЛИВІСТЬ МАТИ ДОСТАТНЬО ЧАСУ, ЩОБ СПОСТЕРІГАТИ ЗА ПАЦІЄНТОМ
- Лікарі психіатри є майже в кожній амбулаторії. Наскільки, на вашу думку українські психіатри сьогодні працюють за найновішими стандартами?
- Я думаю, що рости завжди є куди. Існують міжнародні протоколи, вони є у вільному доступі. Кожен, хто цікавиться сучасними знаннями, сучасною психіатрією, може ознайомитися з ними. Навіть якщо ви не володієте вільно англійською мовою, то сьогодні є можливість перекласти веб-сторінку українською.
Щодо професійного рівня психіатрів, то це питання до конкретної людини. Якщо лікар зацікавлений в навчанні, у поглибленні своїх знань, у розширенні власних можливостей допомогти тому, хто до тебе звертається, то така людина шукатиме інформацію, цікавитиметься, відвідуватиме конференції. Головне - мати бажання.
Також згадаю про програму ВООЗ - mhGAP. Вона була створена для того, щоб розширити доступ до психіатричної допомоги. За цією програмою пройшли навчання велика кількість саме неспеціалізованих медичних працівників. І тому якщо ви прийшли на консультацію до лікаря, але бачите, що ваші питання ігнорують, - ви вправі звернутися до іншого лікаря.
- Навіть онлайн зараз є така можливість.
- Ще пандемія нас всіх навчила працювати онлайн, а зараз це взагалі абсолютно нормальне явище. Половина мого амбулаторного прийому – це онлайн.
- Багато говорять про те, що стара система психіатричної допомоги зруйнована, а нова ще не побудована. Усі пам’ятають про т. зв. каральну психіатрію в СРСР, натомість часом натякають, що сьогодні чимало людей, які потребують лікування психіки, дієвої допомоги не отримують, при цьому наражаючи на небезпеку не лише себе, але й інших. Яка ваша думка з цього приводу?
- Проблема дійсно існує, але говорити, що система зруйнована і наново не побудована - це занадто категорично. Головна проблема – безперервність лікування й доступ до допомоги. Я підтримую ідею, що лікування має бути поруч із місцем проживання. Чим ближче до дому людина отримує допомогу, тим це краще для неї. Тобто ми маємо не одну обласну лікарню, куди всіх привозять, а кілька невеличких відділень максимально близько до громади.
- У чому була суть реформи?
- Суть реформи в тому, щоб скоротити ліжка в стаціонарі і розширити амбулаторну допомогу. Це про альтернативу, про доступність амбулаторного лікування, про доступність кризової допомоги, про соціальний супровід, про догляд за тими, хто його потребує. А на практиці відбулося так, що ліжка ми скоротили, але амбулаторну службу належним чином побудували далеко не скрізь.
Як працювала попередня система? Психіатрична лікарня часто займалась не лише лікуванням, а й виконувала певну соціальну функцію: там допомагали відновлювати документи, оформлювати соціальні виплати, вирішувати питання подальшого проживання. Після виписки інформацію передавали дільничному психіатру. Тобто була така безперервність допомоги. Важливо було враховувати цей досвід і зберігати в подальшому.
Дійсно, були вади системи, коли людей могли місяцями утримувати в лікарнях, або коли рідні на роки поміщали в лікарню свого родича без підстав тримати його там. Тобто реформа була направлена, щоб усунути зловживання зі сторони лікарів, які перетримували пацієнтів, і зі сторони людей, які намагалися позбутися неугодних собі.
Але тепер разом зі скорочення ліжок ми втратили можливість мати достатньо часу спостерігати за пацієнтом. Відгук на антидепресанти відбувається через 2-3 тижні після початку прийому, тому важливо було б мати цей час для спостереження за пацієнтом у стаціонарі. Це дійсно вийшло за принципом "спочатку ми все розвалимо, а потім побудуємо щось нове". І зараз ми на етапі того будування.
- Як успіхи процесу? Чи розвивається амбулаторна допомога?
- Амбулаторна допомога змінилася. Були створені мультидисциплінарні команди, куди входять, наприклад, психіатр, психолог, соціальний працівник. Вони займаються у тому числі виїзною допомогою. Зазвичай налагоджується співпраця з сільським головою, дається оголошення, що в такі-то дні буде ця команда приїжджати у село. І, власне, такі послуги теж роблять доступною допомогу. Комусь може бути достатньо таких регулярних консультацій.
Також створені центри ментального здоров'я при багатьох лікувальних закладах. Там можна отримати консультацію психологічну або психіатричну, отримати рецепт, якщо це потрібно. Центри ментального здоров'я можуть надавати допомогу і за принципом денного стаціонару.
Основне питання – це фінансування, яке має покривати витрати на лікування. Наприклад, був час, коли в лікарнях тримали купу безхатьків. По факту, в них може не бути діагнозу, але їх не було куди дівати. Стара система "дозволяла" помістити їх в лікарню і вони там жили. Нова система цю "діру" прикрила. Але знищивши щось, потрібно створити, а створено не було. Тому виникає така ситуація, що опиняються люди на вулицях, а допомоги не отримують.
МОЖЕ ВИНИКНУТИ СТРАХ ГУЧНИХ ЗВУКІВ, ТРИВОЖНІСТЬ ВІД ПОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ НОВИН, АЛЕ САМЕ ПО СОБІ ЦЕ ЩЕ НЕ ГОВОРИТЬ ПРО РОЗЛАД
- Зараз прийнято вважати, що всі, хто лишився в Україні під російськими атаками, так чи інакше мають ментальні розлади. На вашу думку, наскільки це так? Як людині самій для себе зрозуміти, що їй потрібна допомога не психотерапевта, а саме психіатра?
- Я точно не погоджуюся з тим, що всі, хто лишився в Україні, мають психічні розлади. За статистикою ВООЗ, кожна п'ята людина серед населення, що пережило воєнні конфлікти, має психічні розлади. Тобто це не 100%, а близько 20%. Найчастіше ідеться про тривожні та депресивні розлади. Іноді це стани, які існували до війни та загострилися на тлі воєнних дій, або людина втратила можливість отримувати лікування. У лютому-березні 2022 року багато пацієнтів мені говорили, що в них залишилось 10 таблеток, питали, що їм робити далі, бо не могли дістати необхідні ліки.
Цю світову статистику не варто автоматично поширювати на Україну, тому що в нас ситуація війни ще триває, відбувся певний період адаптації. Страх, горе, злість, виснаження в таких обставинах абсолютно нормальні. Під час війни може порушуватися сон, може виникнути страх гучних звуків, тривожність від постійного читання новин, але саме по собі це ще не говорить про розлад.
Існує поняття психологічного дистресу. Це стан постійного значного емоційного напруження. І можна говорити про те, що більшість українців дійсно перебувають в цьому стані. А поняття психічного розгляду - це стан, коли людина не справляється самостійно.
- Тож коли треба звертатися до психіатра?
- Звертатись по допомогу треба тоді, коли вже є виражені симптоми, коли вони тривають якийсь час і суттєво впливають на життя людини.
Тобто коли людина не може відновити свій сон, втрачає інтерес до звичних речей, їй дедалі важче працювати, дедалі складніше доглядати за собою, спілкуватися з родиною, з друзями. У таких випадках дійсно варто звертатися до фахівця для оцінки стану. При цьому дуже часто, коли людина врешті доходить до фахівця, то на консультаціях звучить: "Ну я ж продовжую працювати, ну наче все добре, звідки воно взялося?"
Тому не варто самостійно визначатися з тим, є у вас діагноз чи немає. Можна почати з психолога, можна почати з сімейного лікаря - якщо слово "психіатрія" лякає. Для початку сімейний лікар може призначити легкі препарати - і цього буде достатньо. Можна піти до психолога, він надасть рекомендації, техніки заспокоєння, релаксації, дихання. Комусь це допоможе.
Якщо вже дійсно стан складніший, тоді можна звертатися до психіатра. Психіатр оцінить стан здоров'я, встановить діагноз, визначить схему та тривалість медикаментозної підтримки, якщо в цьому є потреба. Або, можливо, буде потреба не в медикаментозному лікуванні, а у психотерапії.
Якщо трапляється невідкладна ситуація, а близька вам людина не усвідомлює свого стану: висловлює суїцидальні наміри, вчиняє реальні дії для суїциду, або людина втратила контакт з реальністю, має сплутану мову, сплутану свідомість, надмірну активність, або галюцинаторні переживання, не спить кілька днів - тоді це становить загрозу життю, і не треба зволікати, а варто відразу звертатися на 103. Тільки лікарям варто максимально простими словами описати стан людини, а не говорити, припустімо: "Мій чоловік здурів".
- Після радянського досвіду в Україні психіатрична допомога досі лишається стигматизованою. Що б ви сказали людям, які бояться іти до психіатра?
- Я б не описував сьогоднішню ситуацію лише через призму радянського досвіду. Страх, упередження дійсно все ще існують, але у своїй практиці я бачу певні зміни. Дедалі більше людей можуть вільно звертатися до психолога, до психіатра, і не бояться про це говорити. Особливо це помітно серед покоління, яке народилося і виросло у незалежній Україні.
А тим, хто вагається я сказав би, мабуть, що консультація психіатра – це насамперед можливість зрозуміти, що з вами відбувається, і обговорити варіанти допомоги. Консультація не означає автоматичну госпіталізацію, позбавлення права керувати авто чи права працювати. Завдання сучасної психіатрії – допомогти людині відновити своє самопочуття, здатність жити. Якщо щось не зрозуміло під час консультації, можна попросити пояснити іншими словами.
РАЗОМ ЗІ СКОРОЧЕННЯМ ЛІЖОК МИ ВТРАТИЛИ МОЖЛИВІСТЬ МАТИ ДОСТАТНЬО ЧАСУ, ЩОБ СПОСТЕРІГАТИ ЗА ПАЦІЄНТОМ
- Лікарі психіатри є майже в кожній амбулаторії. Наскільки, на вашу думку українські психіатри сьогодні працюють за найновішими стандартами?
- Я думаю, що рости завжди є куди. Існують міжнародні протоколи, вони є у вільному доступі. Кожен, хто цікавиться сучасними знаннями, сучасною психіатрією, може ознайомитися з ними. Навіть якщо ви не володієте вільно англійською мовою, то сьогодні є можливість перекласти веб-сторінку українською.
Щодо професійного рівня психіатрів, то це питання до конкретної людини. Якщо лікар зацікавлений в навчанні, у поглибленні своїх знань, у розширенні власних можливостей допомогти тому, хто до тебе звертається, то така людина шукатиме інформацію, цікавитиметься, відвідуватиме конференції. Головне - мати бажання.
Також згадаю про програму ВООЗ - mhGAP. Вона була створена для того, щоб розширити доступ до психіатричної допомоги. За цією програмою пройшли навчання велика кількість саме неспеціалізованих медичних працівників. І тому якщо ви прийшли на консультацію до лікаря, але бачите, що ваші питання ігнорують, - ви вправі звернутися до іншого лікаря.
- Навіть онлайн зараз є така можливість.
- Ще пандемія нас всіх навчила працювати онлайн, а зараз це взагалі абсолютно нормальне явище. Половина мого амбулаторного прийому – це онлайн.
- Багато говорять про те, що стара система психіатричної допомоги зруйнована, а нова ще не побудована. Усі пам’ятають про т. зв. каральну психіатрію в СРСР, натомість часом натякають, що сьогодні чимало людей, які потребують лікування психіки, дієвої допомоги не отримують, при цьому наражаючи на небезпеку не лише себе, але й інших. Яка ваша думка з цього приводу?
- Проблема дійсно існує, але говорити, що система зруйнована і наново не побудована - це занадто категорично. Головна проблема – безперервність лікування й доступ до допомоги. Я підтримую ідею, що лікування має бути поруч із місцем проживання. Чим ближче до дому людина отримує допомогу, тим це краще для неї. Тобто ми маємо не одну обласну лікарню, куди всіх привозять, а кілька невеличких відділень максимально близько до громади.
- У чому була суть реформи?
- Суть реформи в тому, щоб скоротити ліжка в стаціонарі і розширити амбулаторну допомогу. Це про альтернативу, про доступність амбулаторного лікування, про доступність кризової допомоги, про соціальний супровід, про догляд за тими, хто його потребує. А на практиці відбулося так, що ліжка ми скоротили, але амбулаторну службу належним чином побудували далеко не скрізь.
Як працювала попередня система? Психіатрична лікарня часто займалась не лише лікуванням, а й виконувала певну соціальну функцію: там допомагали відновлювати документи, оформлювати соціальні виплати, вирішувати питання подальшого проживання. Після виписки інформацію передавали дільничному психіатру. Тобто була така безперервність допомоги. Важливо було враховувати цей досвід і зберігати в подальшому.
Дійсно, були вади системи, коли людей могли місяцями утримувати в лікарнях, або коли рідні на роки поміщали в лікарню свого родича без підстав тримати його там. Тобто реформа була направлена, щоб усунути зловживання зі сторони лікарів, які перетримували пацієнтів, і зі сторони людей, які намагалися позбутися неугодних собі.
Але тепер разом зі скорочення ліжок ми втратили можливість мати достатньо часу спостерігати за пацієнтом. Відгук на антидепресанти відбувається через 2-3 тижні після початку прийому, тому важливо було б мати цей час для спостереження за пацієнтом у стаціонарі. Це дійсно вийшло за принципом "спочатку ми все розвалимо, а потім побудуємо щось нове". І зараз ми на етапі того будування.
- Як успіхи процесу? Чи розвивається амбулаторна допомога?
- Амбулаторна допомога змінилася. Були створені мультидисциплінарні команди, куди входять, наприклад, психіатр, психолог, соціальний працівник. Вони займаються у тому числі виїзною допомогою. Зазвичай налагоджується співпраця з сільським головою, дається оголошення, що в такі-то дні буде ця команда приїжджати у село. І, власне, такі послуги теж роблять доступною допомогу. Комусь може бути достатньо таких регулярних консультацій.
Також створені центри ментального здоров'я при багатьох лікувальних закладах. Там можна отримати консультацію психологічну або психіатричну, отримати рецепт, якщо це потрібно. Центри ментального здоров'я можуть надавати допомогу і за принципом денного стаціонару.
Основне питання – це фінансування, яке має покривати витрати на лікування. Наприклад, був час, коли в лікарнях тримали купу безхатьків. По факту, в них може не бути діагнозу, але їх не було куди дівати. Стара система "дозволяла" помістити їх в лікарню і вони там жили. Нова система цю "діру" прикрила. Але знищивши щось, потрібно створити, а створено не було. Тому виникає така ситуація, що опиняються люди на вулицях, а допомоги не отримують.
ІНТЕРНАТИ Й БУДИНКИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ПСИХІЧНИМИ РОЗЛАДАМИ ПЕРЕВЕЛИ НА САМОФІНАНСУВАННЯ
- Це замкнене коло… Тут питання, якщо пацієнт переступає межу і починає становити загрозу. Чи можна це передбачити?
- Є такі психічні розлади, які навіть без лікування не будуть становити загрози. Вони будуть просто потихеньку заглиблюватись в хворобу. Я не дуже люблю так говорити, але наведу приклад шизофренії, якої всі бояться. Суть хвороби не в тому, що людина агресивна. Суть хвороби в тому, що в людини руйнується зв'язок із зовнішнім світом і вона дедалі більше занурюється всередину себе і своїх хворобливих переживань. Наприклад, така людина 10-15 років хворіє. У неї немає нікого з родичів, вона опинилась на вулиці - наприклад, хтось забрав в неї житло. Вона нікому не загрожує. Ходить, говорить постійно сама з собою, не миється, їжу по смітниках шукає. Які причини її покласти в лікарню - суто з соціальної точки зору і з людської?
- Наприклад, якщо вона лякає дітей на дитячому майданчику – це мій недавній досвід. Дійсно, цього факту для госпіталізації мало, але що в нашій системі охорони здоров’я для таких людей передбачено? І врешті відомі випадки, коли психічно хворі батьки вбивали власних дітей. Та і в принципі, людині явно потрібна допомога. Ось, я одразу три причини згадала…
- Я згоден, що такими людьми має хтось опікуватися. Має бути соціальна служба, будинки для людей з психічними розладами. За новою системою ми не можемо, скажімо, відновити в лікарні такій людині документи, оформити пенсію і направити в інтернат, тому що для цього треба пів року.
- Інтернатів, я так розумію, майже не лишилося.
- Їх теж поскорочували й перевели з державного фінансування на самозабезпечення. Та навіть якщо всю пенсію по інвалідності буде інтернат забирати, цього не вистачить на утримання. Тобто такі інтернати хтось має утримувати - громада, меценати.
НЕ КОЖЕН КРИВДНИК ДИТИНИ МАЄ ПЕДОФІЛЬНИЙ РОЗЛАД І НЕ КОЖНА ЛЮДИНА З ТАКИМ РОЗЛАДОМ ВДАЄТЬСЯ ДО ЗЛОЧИНУ
- Питання педофілії. Правоохоронці почали більше говорити про злочини щодо дітей, і часом лунає думка, що таких злочинів побільшало. Особисто я думаю, що так було завжди, просто поліція краще стала працювати в цьому напрямку, і це виноситься на загал.
- Загалом останні років 10, ми все-таки, дедалі більше маємо сексуальної просвіти. Дітям говорять про сексуальність, про межі, про "правило трусиків" і так далі. І тут не те, щоб злочинів стало більше. Я також думаю, що їх не побільшало. Просто коли дитина знає, що так не можна, то більша вірогідність, що вона про це розповість.
Інша річ, коли з дитиною ніхто про це не говорив, або, не дай Боже, взагалі в тій сім'ї нікому діла нема до дитини, аж тут з'являється людина, що проявляє до неї інтерес, приділяє її увагу, "грається з дитиною" в "секрет". Потім вона все-таки розуміє, що це неправильно.
- Відомо про не один випадок, коли люди, що вчиняли сексуальні злочини проти дітей, відсиділи строк, вийшли на свободу і знову вчиняли аналогічні злочини. Якщо визнано, що хімічна кастрація не ефективна, то чи варто запровадити для таких людей довічне ув’язнення? Якою мала би бути система?
- Варто розрізняти сексуальний злочин проти дитини і педофільний розлад як такий. Це невзаємозамінні поняття. Діагноз потребує клінічної оцінки, злочин - правового встановлення. Не кожен кривдник може мати педофільний розлад, і не кожна людина, в якої такий розлад можна діагностувати, вчинятиме насильство. Наприклад, цілком можлива ситуація, де людина розуміє, що вона відчуває збудження до дитини і людина страждає від того. Така людина приходить до психіатра і каже: "Я страждаю, зробіть щось, я не хочу нашкодити дитині, у мене в самого чудові діти".
На рахунок хімічної кастрації - не те, щоб вона не працювала, все-таки це гормональна терапія, яка знижує вироблення тестостерону і знижує статевий потяг. Це якщо ми говоримо про історію, де людина свідома.
Але чи вбереже примусова хімічна кастрація того, хто вже скоював насильство над дітьми, від подальших злочинів? Навряд. Він може зробити це насильство іншим чином. Тому якщо ми говоримо про лікування таких розладів, то це має бути комплексно. Має бути і спеціальна система психотерапевтичної допомоги, і медикаментозна. Тобто в якихось випадках це можуть бути антидепресанти, в інших випадках це можуть бути ті самі гормональні препарати.
Сама по собі пожиттєва ізоляція навряд чи вирішить проблему. Є дуже хороша книжка Анни Солтер "Хижаки". Вона проводила дослідження з особами, які були засуджені за сексуальні злочини проти дітей. Її висновки дуже жахаючі. Виявляється, що людина потрапила за ґрати за один або два доведені злочини, але в процесі роботи з психологом та з автором книжки, людина могла зізнаватись в десятках, в сотнях таких злочинів, які просто ніхто не довів.
Вона наводить статистику, що в поле зору поліції потрапляє лише близько 3% таких злочинів. Ми не можемо ніяким чином вберегти дитину, а єдине, що працює, - це саме профілактика, статеве виховання, коли дитина знає, як з нею поводитись не можна; і, якщо так трапиться, що дитина стане жертвою сексуальних зловживань - вона зможе розповісти довіреному дорослому, поліції - а це, в свою чергу зможе вберегти інших дітей від цього зловмисника.
- Відомо злочини проти дітей, які вчиняли люди після того, як відсиділи строк також за сексуальні злочини проти дітей. Був нашумілий випадок у Дніпрі, коли чоловік з в’язниці пішов в ЗСУ, скоротивши собі термін. Звідти втік у СЗЧ і знову скоїв сексуальний злочин проти дитини, врешті вбивши хлопчика.
- Має бути система комплексної психологічної допомоги, а не просто злочинець має відбувати строк. Скажімо, дали йому 15 років, і він може всі ці 15 років сидіти і фантазувати, продумувати, де проколовся, щоб наступного разу вчинити злочин інакше. Тому просто ізоляція не вирішить це питання. Є міжнародні дослідження (їх не так багато, бо проблема достатньо специфічна). Вони сходяться до того, що має бути комплексна допомога - і медикаментозна, і психологічна, і подальший супровід після ув'язнення.
НАСТОРОЖЕНІСТЬ МАЮТЬ ВИКЛИКАТИ ВИПАДКИ ПОВТОРЮВАНОЇ ЖОРСТОКОСТІ У ДІТЕЙ
Надскладне питання я лишила його наостанок. Психічні розлади в дітей, які становлять суспільну небезпеку: психопатія, садизм, нарцисизм… Чи можливо це виявити, як від цього убезпечити? Як мала би діяти система превенції?
- Психопатія, садизм, нарцисизм - це різні поняття. Їх не варто вживати, як готовий діагноз для дитини. Емоційна холодність, яка може бути характерною для психопатії, ще не означає, що людина буде отримувати задоволення від насильницьких дій (а для садиста важливо отримати задоволення). Потреба в якомусь особливому ставленні, що є характерним для нарциса, ще не означає, що людина буде схильна до насильства (що характерно для психопата).
Один-два вчинки не дають відповіді. Треба оцінювати і мотиви, і повторюваність, і тяжкість. Важливо для батьків, для соціуму, для сусідів, для школи - помічати таку поведінку. Настороження викликає, коли це повторювані напади жорстокості до людей, до тварин, погрози, підпали..
Оцінювати важливо і обставини, в яких дитина формується. Може бути так, що над дитиною знущаються вдома, і вона це просто повторює, бо не знає іншого ставлення. Тоді це зовсім інша історія. Тоді проблема не з дитиною, проблема з сім'єю.
- Передусім я маю на увазі психопатію та інші розлади, які мають генетичну причину.
- Психопатія сама по собі має дві форми. Є таке поняття як ядерна психопатія, що зумовлена певним набором генів. Навіть якщо це вроджений генетичний момент, якщо ми будемо мати співпрацю соціальної служби, педіатра, психіатра, шкільного психолога, шкільного вчителя, якоїсь психологічної допомоги для родини, то це можна скоригувати. Так, це складний процес, це не гарантує 100% успіху, але це може вплинути на майбутні прояви.
Уявімо, що гени передалися від одного з батьків, але так складаються обставини, що дитина залишилася з тим з батьків, хто здоровіший. І у нього є можливість коригувати цю дитину. Тому багато залежить від соціального супроводу таких сімей.
Але психіатрія не має хитатися в іншу крайність. Уявімо, що дитині в сім’ї не приділяють час, її інтереси ігнорують і вона звикає до того, що може привернути увагу до себе лише поганою поведінкою. А потім батьки попри те, що самі запустили процес виховання, ведуть таку дитину до психіатра і кажуть: "Дайте їй якусь таблетку, щоб вона стала нормальною".
Уся наша розмова так чи інакше повертається до необхідності взаємодії між службами, при чому на законних підставах і зі збереженням персональної таємниці. Якщо ефективно налагодити цей процес, то ми отримаємо раннє реагування і на педофілію, і на випадки іншого насилля, і на необхідність психіатричної допомоги.
