Головний висновок від подій минулого тижня біля стін парламенту – це не був новий Майдан, про який багато говорили політики та який обговорювали у соціальних мережах. І справа не лише у місці проведення політичного заходу, а у багатьох інших чинниках.
Організатори мітингу за "велику політичну реформу" анонсували свою акцію за два місяці. Висунуті ними вимоги – скасування депутатської недоторканності, перехід до відкритих партійних списків та внесення законопроекту про утворення Антикорупційного суду – навряд чи могли бути виконані протягом одного дня. Більше того – вони мало відповідають потребам значної частини населення України. Наших з вами співгромадян більше хвилює завершення війни на Сході, підвищення рівня доходів, повернення до стабільності та прогнозованості життя. Насправді – нічого дивного для країни, яка четвертий рік поспіль дає відсіч агресії.
Організатори акції анонсували участь десятків тисяч людей, тому посилені заходи безпеки виглядали цілком виправданими. Доцільно пригадати, як 31 серпня 2015 року під час акції протесту біля стін парламенту через вибух гранати загинули четверо нацгвардійців. Тому учасників протесту зустрічали рамки металошукачів та кордони правоохоронців. Без зайвої агресії, що важливо. В цілому роботу поліції та Національної гвардії можна оцінити достатньо високо.
Як виявилося, на підтримку вимог акції зібралося близько 5 тисяч чоловік. Цифра для кількамільйонного Києва не вражаюча, і це відчули ініціатори протесту. Проти них зіграв і той факт, що пленарне засідання у вівторок, 17 жовтня, розпочиналося о 13-й, а не о 10-й, тому кілька годин потрібно було підтримувати необхідний градус напруження. Потрібні були гучні заяви та публічні претензії, тому не встигли парламентарії розпочати роботу, а Міхеїл Саакашвілі вже закликав Петра Порошенка піти у відставку. Втім, Верховна Рада вимогам протестувальників не підкорилася.
Лідер "Руху нових сил Міхеїла Саакашвілі" після перетину кордону України 10 вересня веде себе доволі суперечливо. Він їздить обласними центрами країни, зустрічається там з людьми. Перед футбольним матчем Україна – Хорватія Міхеїл Ніколозович показав український паспорт, хоча його адвокати подали до міграційної служби заяву про "посилений захист" Саакашвілі, іншими словами, попросили для нього політичного притулку. Ця роздвоєність суттєво заважає всерйоз сприймати традиційно емоційні виступи досвідченого політика, який жваво переходить на особистості та, як здається, вважає всіх навколо людьми з короткою пам'яттю.
Юлія Тимошенко виявилася більш завбачливою. Вона формально підтримала вимоги акції, проте не дозволила асоціювати себе з її організаторами. Лідер "Батьківщини" віддала перевагу нехитрій персональній піар-акції: від руки написала заяву про відмову від депутатської недоторканості, яка розрахована хіба що на її прихильників. Підтримувати нечисленний вуличний протест найбільш популярний опозиційний політик не стала.
Певної пікантності додавала активна участь у акції представників фракції БПП – Світлани Заліщук, Мустафи Найема та Сергія Лещенка. Вони давно не приховують, що не бачать свого політичного майбутнього поряд з Петром Порошенком, проте протягом минулого тижня, здається, перевершили себе у звинуваченнях на адресу влади. Коли ці молоді політики, кар'єри яких значною мірою сформувалися завдяки грамотному позиціонуванню у соціальних мережах, нарікають на діяльність тролів, стає очевидним, що вони фактично визнають поразку на власному полі.
Петро Порошенко зранку 17 жовтня вніс як першочерговий на розгляд Верховної Ради законопроект про обмеження депутатської недоторканності з 2020 року. Логіка у такому кроці є, адже президент пропонує створити нові правила гри для наступних парламентаріїв. До речі, аналогічний законопроект від депутатського корпусу навряд чи був би зареєстрований, якби під ним не з'явилися підписи представників правлячої коаліції (депутатська ініціатива змін до Основного Закону повинна бути підтримана 150 народними депутатами). Втім, очікувати швидкої реакції Конституційного Суду не варто, та і вона навряд чи гарантує, що при остаточному голосуванні за конституційні зміни їх підтримають необхідні 300 парламентаріїв.
Ще один важливий факт: хоча на мітингах гучно говорять про скасування депутатської недоторканності, мова в реальності йде про її обмеження суто політичними функціями парламентарія, як це прийнято у цивілізованих країнах. А відмовлятися від існуючої нині системи парламентських виборів нинішня Верховна Рада не готова: три законопроекти про зміну виборчої системи були провалені, і робота над пошуком оптимального алгоритму триватиме надалі. Законодавці не поспішають виконувати власні передвиборчі обіцянки 2014 року, і зрушити їх з місця буде непросто.
Логіка розвитку подій та відсутність масової підтримки учасників акції протесту примусила більшість організаторів ввечері 19 жовтня оголосити про перехід до боротьби за поставлені цілі іншими методами. У таборі біля Верховної Ради залишилися переважно прихильники Саакашвілі, народних депутатів Соболєва та Семенченка, причому лідер "Руху нових сил" має намір протягом двох наступних, непленарних тижнів їздити регіонами країни, там спілкуючись з людьми. Сумнівно, що йому вдасться мобілізувати значну підтримку з прицілом на 7 листопада, коли парламентарії знову повернуться до роботи у пленарному режимі. Щодо Соболєва та Семенченка, то вони дистанціювалися від "Самопомочі" та ведуть власну політичну вендету проти Порошенка.
Нагадаю, що суб'єктом внесення законопроекту про Антикорупційний суд має стати президент, парламентарії відкликали власні варіанти щодо цієї судової інстанції. Проте коли під час "народного віче", у якому брали участь від сили дві сотні людей, з главою держави починають говорити мовою ультиматумів, розраховувати на ефективний діалог з цього питання навряд чи варто.
Варто наголосити, що теза "Порошенко гірше Януковича", яку організатори мітингу за "велику політичну реформу" активно просували у інформаційному просторі країни, не знайшла свого підтвердження. Хоча виступи широко висвітлювалися різними медіа (зокрема, російськими – з погано прихованою надією на дестабілізацію ситуації в Україні), масової підтримки вони не знайшли – кияни залишилися осторонь гучних вигуків та без зайвих емоцій обговорюють події біля стін парламенту. Називати їх "майданом" не варто ані за географічною, ані за змістовною ознакою, бо складно уявити поведінку учасників Революції Гідності, які б запльовували своїх опонентів. Та й амбіції організаторів протесту помітно не кореспондували з реальним станом речей у країні.
Гаряча осінь-2017, багато разів обіцяна з телеекранів та шпальт популярних видань, так і не стала реальністю, проте це не означає, що проблеми в країні зникли. Швидше, варто говорити про збереження умов для проведення діалогу та пошук ефективних шляхів захисту національних інтересів – без надмірних емоцій та дій, спрямованих проти України.