Шістдесят років тому у віддаленому куточку Казахстану, біля озера Шалган, на глибині 178 метрів, було підірвано ядерну бомбу, удесятеро потужнішу за ту, що знищила Хіросіму. Вибух утворив чашу завширшки близько 400 метрів і кілька десятків метрів завглибшки, викинувши в повітря хмару подрібненої породи і радіоактивних частинок, які були зафіксовані навіть у Японії.
Це був не поодинокий випадок. Ця воднева бомба була всього однією з 456 ядерних зарядів, підірваних Радянським Союзом на Семипалатинському випробувальному полігоні - степовій території площею 18 000 км², пише The Telegraph.
Випробування почалися 1949 року і тривали до 1989 року, аж до падіння Берлінської стіни. Вони становлять чверть усіх ядерних вибухів в історії людства, спричинивши масштабну і досі не подолану кризу громадської охорони здоров'я.
Казахська влада оцінює, що близько 1,5 мільйона людей, які жили в довколишніх містах, селах і селах, зазнали радіоактивного впливу. Саме тому в регіоні спостерігаються підвищені рівні онкологічних захворювань, хвороб серця, вроджених дефектів і проблем із фертильністю. Самогубства тут не рідкість, а місцеві кладовища, як повідомляється, повні могил молодих людей.
Але крім хвороб, викликаних прямим впливом, радіоактивне забруднення проникло в ДНК населення, спричиняючи мутації, які передаються від покоління до покоління.
ЗМІ пише, що Радянську програму випробувань часто критикують за її нерозсудливість. Наприклад, перше випробування двоступеневої водневої бомби виявилося значно потужнішим за розрахунки. Воно спричинило обвалення будівлі та загибель дівчинки в закритому місті Курчатов - центрі ядерних випробувань, за 60 км від самого полігону.
Але вчені та військові прекрасно розуміли, що роблять. Згідно з моделями, люди, які пережили всі 456 випробувань, отримали до 120 разів більше радіації, ніж ті, хто вижив після Хіросіми.
"Радянська влада прекрасно знала про небезпеки. Людей навколо полігону фактично перетворили на піддослідних через нехтування їхніми життями - через расизм і байдужість", - підкреслює доктор Беккі Алексіс-Мартін. Місцеві жителі, які живуть біля ядерного полігону, заявляють, що держава їм не допомагає, боїться вимагати компенсацій від Росії і просто чекає, "поки всі вимруть".
"Відсутність дій з боку СРСР, Росії, Казахстану та міжнародної спільноти - це повільний геноцид, спрямований проти етнічних казахів. Їх знищували систематично, протягом десятиліть", - додає Алексіс-Мартін.
До того ж нині закон, ухвалений 1992 року, визнає тими, хто вижив у ядерних випробуваннях, лише тих людей, що проживали в чотирьох регіонах навколо полігона з 1949 по 1991 рік. Він надавав людям, які відповідали вимогам, "радіаційний паспорт", що засвідчував їхнє опромінення.
Люди отримували невелику компенсацію та інші пільги, зокрема довшу відпустку. Але зростання витрат на медичне обслуговування значно перевищує виплати в розмірі близько 40 доларів на місяць, а переїзд із сіл, навіть для того, щоб отримати кращу медичну допомогу, позбавляє постраждалих права на соцпідтримку.