Масове застосування дешевих безпілотників часто подається як "революція" у військовій справі. Однак український досвід, на який дедалі частіше звертають увагу на Заході, свідчить про інше. Директор Інституту Кеннана Майкл Кіммідж у колонці для The New York Times пояснює, чому одних лише дронів недостатньо, щоб змінити хід будь-якої сучасної війни.
Головна теза автора полягає в тому, що справа не в "диво-зброї" і не тільки в ресурсах. Україна демонструє результат завдяки вибудованій системі, яку складно швидко відтворити.
Автор сперечається з популярною на Заході ідеєю, що масове застосування недорогих безпілотників саме по собі змінює хід війни. На його думку, це поверхневий висновок. Дрони були і залишаються серйозною загрозою – особливо під час масових атак. Однак їхня ефективність безпосередньо залежить від того, як вони використовуються, чи є координація, як обираються цілі, наскільки синхронізовані атаки. Точно так само і захист не зводиться до ціни безпілотних систем або їхньої кількості.
"Україна стала каталізатором війни, характерної саме для XXI століття, в якій малі держави можуть стримувати могутніх супротивників, використовуючи передові технології, деякі з яких дешеві і легко виробляються у великих кількостях, а блоки та альянси, які колись могли діяти узгоджено для стримування агресорів, у кращому випадку виявляються лише частково ефективними", – пише експерт.
Автор описує український підхід як багатошаровий і гнучкий. Йдеться не про один тип захисту, а про поєднання різних інструментів, що доповнюють один одного. Це засоби радіоелектронної боротьби, які заважають керуванню дронами, реакція мобільних груп, що оперативно "закривають" вразливі ділянки, перехоплення цілей системами ППО. І тому ключовий момент – це не просто набір засобів, а їхня синхронна робота, саме цей симбіоз забезпечує результат.
Окремо автор виділяє фактор, який неможливо купити або швидко скопіювати – практичний досвід українців, оскільки країна вже довгий час живе в умовах постійних атак безпілотників. За цей час неодноразово переглядалася тактика, рішення перевірялися в реальних умовах, а не на навчаннях, була сформована культура швидкої адаптації.
Ще один важливий момент – управління. Автор підкреслює, що ефективність досягається не тільки за рахунок технологій, скільки за рахунок того, як організовано взаємодію. Йдеться про постійний обмін даними, розподіл завдань між підрозділами, роботу як єдиної системи, а не набору окремих елементів. Без цього навіть сучасні засоби втрачають значну частину ефективності:
"За будь-якими мірками, було б фундаментальною помилкою розглядати справу України як другорядну щодо інтересів США. У Європі Україна бореться з хаосом, і стабільність Європи має важливе значення для економіки США, для статусу НАТО у зовнішній політиці США, для життєздатності альянсів США загалом і для цінності Європи як джерела інвестицій та ринку для американських товарів і послуг".
У фіналі автор робить більш широкий висновок про те, що сучасні конфлікти все менше залежать від окремих видів озброєння і все більше від здатності швидко вчитися, змінювати тактику та інтегрувати різні елементи в єдину систему. Україна в цьому сенсі розглядається ним як практичний приклад того, як адаптація та симбіоз можуть виявитися важливішими за технологічну перевагу.
