Жоден конфлікт не виникає на порожньому місці. За кожним, здавалося б, несподіваним вибухом напруження стоять роки й десятиліття амбіцій, образ і підготовки.
Не виняток і нинішня українсько-російська неоголошена війна.
Від самого моменту вивільнення України з-під влади Москви у 1991 році, боротьба Росії за повернення свого впливу не припинялась ніколи. У цій перманентній війні проти Києва було застосовано багато різних тактик.
Більшість битв на українсько-російському фронті відбувалися непублічно, хоча в особливо критичні моменти Москва починала діяти відкрито.
"Українська правда" пропонує читачам згадати основні етапи українсько-російського протистояння за останніх 26 років.
ГКЧП, або Спроба втримати
19 серпня 1991 року на всіх екранах телевізорів Радянського Союзу балерини у білих пачках виконували партії маленьких лебедят із балету Чайковського "Лебедине озеро". Але навіть цей геніальний твір не міг дорівнятися своєю драматургічною силою до подій, які того дня розгортались на сцені реальної історії.
Поки жителі 1/6 суші спокійно спали, у їхній країні стався державний переворот. Президент СРСР Михайло Горбачов раптово "захворів", а насправді був ізольований на кримській дачі у Форосі. Його функції присвоїв собі віце-президент Геннадій Янаєв, його ж було оголошено головою Державного комітету з надзвичайного стану (російською – ГКЧП), який мав стати головним органом керування країною. Разом з Янаєвим заколот очолили прем'єр СРСР Павлов, керівники КДБ Крючков, глави МВС Пуго і Міноборони Язов та кілька інших чиновників.
Тож коли 19 серпня громадяни СРСР прокинулись, то з'ясувалось, що майже вся європейська частина їхньої держави живе в умовах надзвичайного стану. Так хотілося путчистам у Москві, але усе пішло не за їхнім планом.
Новостворені країни Прибалтики і Кавказу разом з Молдовою того ж дня оголосили, що вважають путч незаконним, хоча додали, що їх це мало обходить, бо вони уже незалежні країни. На той час Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія і Молдова прийняли декларації про власний суверенітет і не вважали, що Москва може далі їм вказувати.
Від липня 1990 року за такою ж декларацією жила й Україна. Її роль для успішності московського путчу була ключовою – якби Київ підтримав ГКЧП, то хід історії міг би бути зовсім іншим.
Але чи могла Україна стати на бік заколотників? З одного боку, Київ брав активну участь у підготовці нового Союзного договору, підписання якого просував Горбачов. З іншого – саме Україна заблокувала підписання цього документу, яке президент СРСР хотів провести 20 серпня 1991-го. У Києві вирішили, що з цим питанням слід зачекати до осені, щоб добитися визнання у ньому Декларації про суверенітет.
Це рішення, поруч із фактичним відокремленням прибалтійських і кавказьких республік, стали чи не головними причинами путчу. Партноменклатура більше не вірила у можливість Горбачова втримати ситуацію – і спробувала піти ва-банк.
Недарма у першому ж рішенні ГКЧП було заявлено, що на території СРСР діють лише Конституція і закони СРСР. Це фактично означало, що декларації про незалежність згаданих республік, їхні рішення підпорядкувати собі всі військові і промислові сили на своїх територіях оголошувались незаконними.
За цих умов Україні слід було б чітко окреслити свою позицію, але Київ вичікував. Уже навіть президент Російської РФСР Борис Єльцин оголосив путчистів державними злочинцями, на вулицях Москви з'явились танки і БТРи, а голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук в ефірі головної новинної програми радянського телебачення "Время" спокійно розмірковував про потребу змін і збір урожаю.
Більше того, усе керівництво КПУ і її партійні газети в Україні з першого дня вписались за путчистів і друкували усі "укази" і "розпорядження" ГКЧП.
Присланий з Москви на розмову з Кравчуком армійський генерал Варенніков поставив вимогу підтримати путчистів. І спікер Верховної Ради не сказав йому ні "так", ні "ні", пославшись на те, що це рішення має ухвалити український парламент, який саме був на канікулах.
І поки Кравчук і керівники уряду УРСР готувалися до усіх можливих сценаріїв, українська опозиція на чолі з "Народним рухом" Чорновола та іншими демократами вимагала негайних і рішучих дій – оголосити ГКЧП переворотом, почати акції непокори і проголосити повну незалежність України.
Московський переворот загрожував перерости у громадянську війну, передвісниками якої були танки біля Червоної площі. Але Україні воювати на цій війні не було сенсу. По країні покотились хвилі протестів – від львівської інтелігенції до донецьких шахтарів.
В таких умовах 24 серпня, уже після фактичної поразки ГКЧП, нарешті збирається Верховна Рада і голосує за Акт проголошення незалежності України. Московський план врятувати СРСР, залякати і втримати Україну провалився.
"Масандрівські угоди", або Перший газовий тиск
Російські можновладці гостро сприймали питання української самостійності.
Переконатись у цьому Україні довелося дуже скоро. Головною точкою напруги з перших днів стало питання Криму і Чорноморського флоту.
Україна вважала, що і Крим і ЧФ мають належати їй, Росія ж прогнозовано мала протилежну позицію. Більше того, у колі російських депутатів і військових ставився під сумнів навіть суверенітет Києва над Одесою.
У січні 1992 року Україна почала створення своїх Збройних сил і відповідно поставила вимогу до командування ЧФ скласти присягу на вірність українському народові. Частина командирів і команди окремих кораблів залюбки це зробили. Але більшість командуючого складу не квапилась, вичікуючи, до чого домовляться політики Києва і Москви.
Переговори йшли складно й інтенсивно. Президенти Кравчук і Єльцин за один тільки 1992 рік підписали три угоди щодо розподілу флоту. Але далі фіксації намірів справа не пішла. У Московській угоді від червня 1993 року з'явився пункт про поділ ЧФ між Україною і Росією за формулою "50 на 50".
Додаткової напруги переговорам додавало питання ядерної зброї, яка знаходилась на території України. Москва вимагала віддати всі заряди їй на "утилізацію", Київ роздумував, адже ядерний арсенал на його території був третім за розміром у світі.
Поки політики сварились, ситуація загострювалась і в середовищі військових. Російське командування у звичній для себе манері почало негласні репресії проти моряків, які присягнули Україні. Дійшло ледь не до початку війни.
21 липня 1992 року команда сторожового корабля СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка самовільно вирвалась з кримської бази і взяла курс на Одесу. Командування ЧФ наказало перехопити човен, або потопити його. За кілька годин переслідування відбулись спроби тарану, ракетні стрільби, залучено кілька кораблів, морська авіація і навіть українські винищувачі. СКР-112 дійшов до Одеси, але повстання на ньому показало усю критичність ситуації.
На вересень 1993 року були заплановані нові переговори, які проходили під Ялтою у Масандрі. В ході цих переговорів Росія чи не вперше вийняла з рукава козир, який надалі проходитиме через усю історію стосунків Києва і Москви – борги за газ.
Кравчук і Кучма їхали на чергові переговори, щоб ділити флот і ядерні запаси, проте Єльцин із Черномирдіним уже знали, як ці перемовини виграти. І за кілька годин тиску і розмов добилися свого – українська делегація погодилась "продати" свою частку ЧФ, що фактично означало віддати за газові борги. Як і ядерну зброю.
"Масандрівські угоди" через рік змінили на "Московські". Уже через 20 днів після Масандри в Україні були оголошені дострокові вибори і президента, і Верховної Ради.
Договір про дружбу, або Залишити флот
10 липня 1994 року Леонід Кучма став президентом. Переговори про поділ ЧФ поновились. Тривали вони складно та довго – 9 червня 1995 року Єльцин і Кучма нарешті підписали угоду про поділ флоту.
Згідно з нею, 18,3 % кораблів мали перейти Україні, а 81,7 % – Росії. Київ отримував бази в Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Керчі, Донузлаві і Балаклаві та ще 10 баз морської авіації. РФ отримувала левову частку кораблів, базу в Севастополі, 16 командних пунктів та інші об'єкти. Чисельність ЧФ РФ не могла перевищувати 25 тисяч осіб і 22 військових літаки.
Влітку 1996 року Україна прийняла нову Конституцію, де прописала, що розміщення військових баз іноземних країн на її території неможливе і питання базування російського флоту в українському Криму знову загострилось.
Кучма був прихильником вирішення усіх питань з Росією одним махом, тому активізовав підготовку великого Договору про дружбу з РФ, який обговорювали ще з 1992 року. В ході тих перемовин, крім ЧФ, постало й інше, досі актуальне питання – визнання Росією державних кордонів.
Українські дипломати довго шукали формулу, як змусити Москву визнати межі і непорушність кордонів України.
Росія хотіла обмежитись звичайною формулою про "повагу територіальної цілісності", але Україна наполягала на варіанті, де було б чітко прописано – дві держави не мають територіальних претензій і не матимуть їх в майбутньому. Врешті зійшлися на формулі, де було посилання на статут ООН, що фактично означало визнання кордонів і їх непорушність в міжнародно визнаних межах.
В обмін Москва зажадала підписати новий договір про ЧФ, де б їй дозволили тримати свої кораблі в Криму на законних підставах. Київ розумів, що російський флот завжди буде дестабілізуючим чинником, але вирішив піти на поступку, аби підписати Договір про Дружбу.
27 травня 1997 року в Київ прилетів російський прем'єр Черномирдін і разом з українським колегою Лазаренком підписали три угоди, якими закріпили поділ флоту, визначали статус ЧФ РФ і дали йому 20 років на перебування у Криму. Через три місяці після цього у Київ прилетів Борис Єльцин і великий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство був підписаний.
Тоді Україні здавалось, що вона поступається малим заради досягнення великого. Але як показала історія, Чорноморському флоту була відведена головна роль у трагічних подіях 2014 року у Криму. А договір з росіянами, вчергове, виявився не вартим паперу, на якому був написаний.
Тузла, або 100 метрів до агресії
Деякий час після підписання Договору про дружбу, дві країни і справді вчились жити у мирі. Вдавалось це зі змінним успіхом, але до серйозних конфліктів не доходило. Аж до 29 вересня 2003 року.
На той час в Україні доходила кінця епоха Леоніда Кучми, з його спробами всидіти на двох стільцях між Європою та Росією, офіційно названою політикою багатовекторності. В Росії все відбувалося навпаки – це був час зміцнення у владі нового президента Володимира Путіна, який заговорив про консолідацію пострадянського простору під началом Москви і будував свою політику на антизахідних та антинатовських гаслах.
29 вересня 2003 року ці дві концепції зайшли у нечуваний на той час клінч. Точкою кипіння виявився малесенький клапоть піску посередині Керченської протоки – острів Тузла.
Як грім серед ясного неба на російському боці кордону з'явилися десятки вантажівок, які у три зміни без перерв висипали у води Азовського моря каміння, щебінь та пісок. Несподівано для всіх, без оголошення якихось вимог Росія почала насипати дамбу, яка мала з'єднати її материкову частину з українським островом.
Взагалі, Тузла ще не так давно була частиною коси, яка починалась у російському Краснодарському краї. Але у 1925 році сильний шторм розмив частину цієї коси з боку Росії, утворивши у Керченській протоці острів. Він, разом з усім Кримом, увійшов до складу спершу УРСР, а потім і України.
Майже 90 років про Тузлу ніхто ніколи не говорив, аж поки раптом у вересні 2003-го вона не стала "гарячою точкою" на карті світу. Російські будівельні роботи просувалися по 150-200 метрів на день, неухильно наближаючись до українського кордону.
Офіційна Москва заявила, що вона укріпляє свою берегову лінію. Неофіційно ж експертне середовище і чиновники визнавали, що причини зовсім інші.
І головна і з них – контроль над Керченською протокою. Єдиний глибоководний канал, яким судна могли заходити з Чорного в Азовське море, пролягав між Тузлою і Кримом, тобто був повністю під контролем України. За навігаційні послуги Київ збирав до 150 мільйонів доларів на рік, у тому числі – з російських суден.
Але спецоперація Путіна мала не лише економічний сенс. Російська верхівка у ті дні 2003 року вперше показала, до яких кроків може вдатись перед міфічною "натовською загрозою". Путін і компанія боялися, що одноосібний контроль України над Керченською протокою призведе до того, що Київ може дозволити військовим кораблям НАТО заходити в Азовське море.
Росії треба було будь-що отримати ключ від протоки. І вона не збиралась зупинятись ні перед чим, аж до агресії. Київські газети у той час опублікували слова глави Адміністрації Путіна Олександра Волошина, який не під запис заявив українським журналістам, що Керченська протока ніколи не буде українською, а якщо треба, то Росія може залити її бетоном чи попросту розбомбити.
Президент Кучма на той час перебував у турне по Латинській Америці. Відомості про насування російської агресії застало його у Бразилії. Кучма перервав візит і прилетів на Тузлу. У свій великий військовий бінокль український президент не міг не бачити військових, які стояли за спинами російських будівельників, а це означало, що треба діяти.
На Тузлі терміново почали зводити прикордонну заставу, українські ракетні війська у Криму почали навчання, на острів передислокували спецназ і ДОТи. В закритому указі Кучми йшлося про можливість звернення України по захист до ООН, НАТО і країн Будапештського меморандуму.
Але для початку він зателефонував Путіну. В ході довгої нічної розмови лідера РФ вдалось вмовити. Російські будівельні роботи зупинились за 102 метри від українського кордону. Але чого коштувало Україні таке рішення?
Уже наступного дня прем'єри України і Росії Янукович і Касьянов зустрілися і погодили документ про використання Азовського моря і Керченської протоки, який Кучма і Путін підписали в Криму 25 грудня 2003 року. Суть документу проста – Київ зберіг за собою Тузлу, а Росія вибила з рук України ключ від Азовського моря.
Відтоді жоден військовий корабель третіх країн не міг пройти Керченську протоку без згоди Москви.
Але головним підсумком конфлікту навколо Тузли стало інше. Вперше новий російський президент Путін показав, як він будуватиме відносини з сусідами, коли йдеться про його інтереси. Росія Путіна буде жорсткою і не зупиниться ні перед чим, навіть перед агресією. От тільки того уроку Україна, на жаль, не засвоїла вчасно.
Газові війни, або Економічна агресія
Чекати нових атак Росії довелося недовго. У 2004 році під акомпанемент Майдану в Україні закінчилась епоха Кучми. Стати президентом Януковичу не допомогли навіть карамельки, яким він частував Путіна і Медведєва за кілька днів до першого туру президентських виборів на параді в Києві.
Після перемоги Майдану стосунки Києва і Москви зіпсувались майже миттєво.
Але Путінський режим вирішив не іти на відкриту військову конфронтацію. Було вирішено взяти Україну під контроль економічно. Наочно це було продемонстровано в ході кількох газовий воєн, які за традицією спалахували під Новий рік.
Перший раз це сталося 1 січня 2006 року, коли Росія раптово різко знизила тиск "блакитного палива" в газопроводах до України. До цього Київ не подав заявку на купівлю газу, намагаючись переглянути газові контракти Кучми, підписані у 2002 році. З доповненнями часів прем'єрства Януковича тоді ціна російського газу складала 50 доларів за тисячу кубів. Але в той же час туркменський газ Україна купувала відчутно дешевше.
Під час першої газової війни Путін, який тоді був прем'єром РФ, проявив тактику, яку успішно використовуватиме проти України і в наступних конфліктах – забери все і отримай, що хочеш.
Добиваючись зниження ціни на газ, Україна "виборола" його здорожчання майже удвічі: Путін різко і безапеляційно підняв ціну газу з Росії до 230 доларів, але у "коктейлі" з поставками із Туркменістану по $44 Київ отримав вартість у $95 за тисячу кубометрів.
Але головним у тих угодах стала поява тепер уже легендарного посередника, який почав постачати в Україну весь газ із РФ – "РосУкрЕнерго".
Формально половина цієї компанії належала "Газпрому", половина – українським газовим олігархам Дмитру Фірташу (45%) та Івану Фурсіну (5%). Хто ще стояв за цією компанією, досі достеменно не відомо, але саме їй судилося стати головним каталізатором найбільшої газової війни між Україною і Росією у грудні 2008-січні 2009 років.
Весь 2008 рік тривали газові переговори Києва і Москви, спровоковані бажанням Ющенка перейти на ринкові ціни на російський газ. Проходили вони на фоні нечуваного напруження стосунків між українською і російською владою. Кремль відверто погрожував підняти ціну на газ вдвічі. Крім того, влітку 2008-го Росія показала, як далеко може зайти, напавши на Грузію.
Але й всередині українського керівництва тривала пряма фронтальна війна між президентом Віктором Ющенком і прем'єркою Юлією Тимошенко.
Більшість переговорів з російськими лідерами вела саме прем'єрка і використовувала їх, в тому числі, з прицілом на президентські вибори 2010 року. Чи не найбільш пам'ятною з тих часів лишилась прес-конференція, на якій Путін насміхався із Ющенка і Саакашвілі, а Тимошенко кокетливо посміювалась і жартувала про краватку Міхо.
2 жовтня на зустрічі Тимошенко і Путіна був підписаний меморандум, який передбачав ціну на російський газ з наступного року на рівні 235 доларів і відмову від послуг "РосУкрЕнерго".
Після цього Росія висунула претензію, що Україна винна за поставки 2008 року 2,4 мільярди доларів. У свою чергу "Нафтогаз" заявив, що нічого не винен, бо заплатив РУЕ за весь газ і відповідно питання щодо боргів слід адресувати саме "РосУкрЕнерго".
Наближався новий рік, а контракту на постачання газу в Україну так і не було. 31 грудня у Москву поїхала Тимошенко і делегація "Нафтогазу" на чолі з главою НАК Олегом Дубиною. Вони погодили з Путіним, який тоді "пересиджував" перерву між двома президентствами на посаді прем'єра, ціну на газ у 235 доларів.
Але паралельно відбулася роздратована телефонна розмова президентів Ющенка і Медведєва. Український лідер вимагав опустити ціну до 205 доларів, на що Кремль відповів погрозою підняти її до 320 доларів. Чи знав Ющенко, що Фірташ, який тоді уже був до нього близьким, пропонував Газпрому не 235, а 285 доларів за тисячу кубів, невідомо.
Але після сварки з Медведєвим Ющенко подзвонив Дубині з вимогою негайно повертатись до Києва.
Старт російської спецоперації був даний. Уже того ж вечора Медведєв заявив, що якщо Україна не хоче газ по 235 доларів, то купуватиме його по 450. А щоб Київ думав швидше, з 1 січня 2009 року Росія перекрила поставки як газу для України, так і експортні поставки в Європу.
Тоді ж чи не вперше було застосовано тактику інформаційної війни проти цілої країни – Росія на зустрічах з європейцямі та в в медіа звинувачувала Україну у крадіжках газу, яких європейські спостерігачі пізніше так і не змогли знайти.
Крім того, РФ начебто "хотіла" поновити поставки для європейських користувачів, але пропонувала "Нафтогазу" зробити це через такі гілки газопроводів, які фізично не могли б бути використані. І коли Москва отримувала аргументовану і очевидну відмову, у гру включалась вся міць російських "медіа" і "дипломатії", які всю вину перекладали на Україну. Зараз така тактика російської "гібридної війни" уже звична, але у 2008 році це був нечуваний виклик.
І це при тому, що Києв вирішив попри зупинку поставок з Росії качати в Європу газ – із власних сховищ.
18 січня відбулися нічні переговори Путіна і Тимошенко. Вийшовши до преси після них, російський прем'єр ледь стримував своє вдоволення, а Юлія Володимирівна виглядала подавленою. Тепер було уже не до насмішок з Ющенка.
Уже 19 січня в Москві глави "Нафтогазу" і "Газпрому" у їхній присутності підписали нову газову угоду.
Оминаючи те, що її тексту до підписання не бачив ні президент, ні хтось інший в Україні, у сухому підсумку новий контракт Тимошенко-Путіна мав дуже плачевні наслідки:
– Україна втрачала можливість купувати газ у туркменів, а "Газпром" ставав монопольним постачальником;
– РУЕ було викинуто із ринку, але Україна ув'язалась у сумнівну схему з націоналізацією 11 мільярдів кубів газу Фірташа, які за часів Януковича олігарх собі повернув з доплатою;
– Україна підписалась під сумнозвісною формулою "бери або плати", накинувши на себе 10-20 зайвих мільярдів кубів газу на рік;
– і головне – ціна газу для України зросла в рази.
Київ руками Тимошенко сам передав Путіну ключі від незалежності, що стане очевидним уже наступного року, коли Юля Володимирівна програє президентські вибори Януковичу.
Крім того, 19 днів газового голоду в холодну зиму і постійна інформаційна обробка налаштували проти Києва всю Європу. Саме після тих подій і Північний, і Південний потоки в обхід України стали реальністю.
Спецоперація Кремля, проведена на маніпуляціях, підкупі і амбіціях українських чиновників і олігархів пройшла блискуче. У Кремля справді був привід відкоркувати шампанське.
Блокування дороги на Захід, або Політичний проект
Після того, як Москві вдалось посадити Україну на міцний газовий ланцюг, Кремль перейшов до відновлення свого політичного впливу.
2009 рік в Україні був передвиборним – у січні 2010 року українці мали голосувати за нового президента. Чинний на тоді очільник країни Віктор Ющенко реальних шансів не мав, тож уся увага була прикута до протистояння Тимошенко і лідера тодішньої опозиції Віктора Януковича.
Обидва вони не уособлювали "нові обличчя", тож сконцентрувалися на темі вектора руху країни. Юля Володимирівна експлуатувала тему європейської інтеграції, а Янукович уособлював зближення з Росією. Хоча Ющенко відкрито обзивав обох "московськими проектами".
І в глибинному сенсі мав рацію. За великим рахунком, Москві було не важливо, хто замінить Ющенка на посту. Згодувавши Україні свій газовий контракт, Росія не випустила б з рук жодного з наступників Віктора Андрійовича. Хоча ставку, все ж, робила на Януковича.
Усміхнений Віктор Федорович постійно крутився в ефірах російських каналів, політичні "експерти" різних мастей на російських ток-шоу розповідали, як Янукович "захистить російську мову", відмовиться від НАТО, продовжить базування ЧФ у Криму і взагалі буде другом Росії.
Керівництво РФ теж давало зрозуміти, що не проти того, аби українці змінили у кріслі президента одного Віктора на іншого.
Так врешті і сталося на початку 2010 року. У двох турах Янукович не без труднощів, але переміг Тимошенко. В Україні усі завмерли в очікуванні різкого розвороту від ЄС, з яким саме готувались підписати Угоду про Асоціацію, в бік Росії.
І підтвердження цьому не змусили себе довго чекати. На другий місяць свого президентства Янукович почав розраховуватись з російськими покровителями. Спершу сумновідомими "Харківськими угодами", за якими український Крим фактично віддавався Чорноморському флоту в оренду.
Аргументом у цій спецоперації РФ слугував усе той же газовий контракт, з ціни якого Росія по-барськи робила знижку у 100 доларів. Але головне, що ця карта ЧФ РФ мала зіграти в майбутньому – і, на жаль, зіграла.
Після такої щедрої відплати Януковичу дали змогу зосередитись на своїх внутрішніх питаннях: узурпувати владу через повернення собі кучмівських повноважень, налагодити схеми збагачення "Сім'ї" і врешті просто помститися Тимошенко, запроторивши її за ґрати у "газовій" та інших справах. Його "смикали" тоді, коли треба було призначити "правильного" голову СБУ чи Міноборони, які робили із цих структур "російські штаби".
Відчувши в руках владу, Янукович повірив у власну здатність грати у велику геополітику. Несподівано для багатьох, проросійський президент почав активно педалювати тему підписання Угоди про Асоціацію з Євросоюзом. За кілька місяців стало здаватись, що Янукович говорить серйозно: уряд Азарова постійно виконував якісь вимоги ЄС, Верховна Рада голосувала "євроінтеграційні" закони.
Буксувало питання звільнення Тимошенко, але все йшло до того, що на Вільнюському саміті ЄС планувалося підписання Угоди про асоціацію.
Росія недвозначно "натякала", що їй такий хід подій не дуже подобається: то забороняла ввезення до себе українських солодощів, то закривала кордон, то взагалі погрожувала Україні скасувати всі митні преференції за угодою про вільну торгівлю в СНД і закрити свій ринок.
І чим ближчим ставав саміт у Вільнюсі, тим більшим робився тиск Москви. Янукович літав до Путіна, як на роботу, по кілька разів на місяць. Росія в брутальній формі вимагала, щоб Україна і ЄС погодили угоду ще й з Москвою, чим викликала буквально шок у Брюсселя.
Але якщо переконати єврочиновників Путін не міг, то з Януковичем він собі раду дав, і 21 листопада Азаров оголошує, що Україна зупиняє підготовку до підписання Угоди про асоціацію. За тиждень до саміту.
За такий розворот російська верхівка дала Януковичу новий "пряник" - кредит на 15 мільярдів доларів, ще одну знижку на газ і начебто навіть не змушували вступати в Митний союз.
От тільки режиму Януковича ці подачки допомогти не могли – в Україні уже на всю силу гримів ЄвроМайдан, який зовсім скоро мав перерости у Революцію Гідності. А їй і Януковичу в одній країні робити було нічого.
Крим і Донбас, або Гібридна агресія
Януковича вивезли в Росію, він попросив Путіна ввести в Україну війська. Кремль остаточно скинув маску.
Захоплення "зеленими чоловічками" адмінбудівель у Криму, автобуси російських "туристів", які хитали ситуацію, проголошення маріонеткового режиму, пведореферендум про приєднання півострова до Росії і врешті анексія Криму… Все це супроводжувалось нечуваним наступом на інформаційному, енергетичному і економічному фронтах.
На кордон України стягнули страшні військові сили, і зовсім скоро загорівся Донбас…
Ці спогади ще надто свіжі і болючі, щоб можна було говорити про них відсторонено.
Але цей епізод російсько-української війни стане першим, де Україна отримає однозначну перемогу. Правда, ця історія зараз лише пишеться. На наших з вами очах.
Джерело: Роман Романюк, УП
Почему вы можете доверять vesti-ua.net →
Читайте vesti-ua.net в Google News