Бурхливі події, котрі відбулися в Україні у травні 2017 року в зв’язку з можливим розглядом парламентом України законопроектів № 4511 та 4128, поставили питання руба.
Так історично склалося, що в Україні на сьогодні існує єдина Православна Церква, яка знаходиться в євхаристичному спілкуванні із Вселенською Церквою — це Російська Православна Церква (частина РПЦ, яка носить назву Українська Православна Церква). Предстоятелем РПЦ є Патріарх Кирило. В Статуті УПЦ зазначено, що «Ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України підноситься за богослужінням у всіх храмах і монастирях Української Православної Церкви після імені Святішого Патріарха Московського і всієї Руси» (Р.5.П.5).
На сьогоднішній день вагома частина вірян та духовенства УПЦ свідомо відносить себе до Російської Православної Церкви. Більшість прихожан УПЦ на запитання «в яку ж Церкву ви ходите?» зазвичай відповідає: «В Московський Патріархат». Поняття «Українська Церква» в свідомості певної частини православних українців асоціюється з розколом. На цьому підґрунті протягом багатьох років відбуваються конфлікти між православними християнами в Україні, непорозуміння зі світською владою і відчуження духовенства та прихожан УПЦ від решти суспільства. Положення Української Церкви в сім’ї Православних Церков світу в Статуті УПЦ богословськи та канонічно не обґрунтоване, в Законодавстві України юридично чітко не визначене.
В Статуті УПЦ зазначено, що «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої» (Р.1, П.1). В іншому пункті Статуту сказано, що вона є «самокерованою частиною Руської Православної Церкви» (Р.1, П.5), котра «з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Церкву» (Р.1, П.3). В Статуті РПЦ до цього визначення лиш додано, що Українська Православна Церква має «широкі права автономії» (Р.9, П.18).
В Статуті РПЦ чітко зафіксовані канонічні границі Російської Церкви: «Російська Церква є багатонаціональною Помісною Автокефальною Церквою, котра знаходиться у віроучительній єдності і молитовно-канонічному зв’язку з іншими Помісними Православними Церквами» (Р.1, П1). Про Українську Церкву йдеться як про органічну частину Церкви Російської: «Автономні та самокеровані Церкви…, котрі входять в склад Російської Православної Церкви, канонічно складають Московський Патріархат» (Р.1 П.2). «Юрисдикція Російської Православної Церкви простягається на осіб православного сповідання, котрі проживають на канонічній території РПЦ: Російській Федерації, Україні, Республіці Беларусь…» (Р.1 П.3).
В Статуті РПЦ окреслено канонічні засади діяльності та вказано на керівний центр «багатонаціональної Російської Церкви»: «РПЦ здійснює свою діяльність на основі «постанов Помісних і Архієрейських Соборів, Священного Синоду та указів Патріарха Московського і всія Русі. РПЦ зареєстрована в якості юридичної особи в Російській Федерації… Канонічні підрозділи РПЦ, котрі знаходяться на території інших держав можуть бути зареєстровані в якості юридичних осіб згідно з існуючим в них законодавством» (Р1, П 5). «Українська Православна Церква в своєму житті та діяльності керується Томосом Патріарха Московського і всія Русі 1990 року а також статутом УПЦ, який затверджується її Предстоятелем і схвалюється Патріархом Московським і всія Русі» (Р.9, П. 18).
Української Православної Церкви як самостійної рівноправної з усіма іншими Православними Церквами у Статутах РПЦ і УПЦ не існує, натомість чітко визначене положення УПЦ як однієї з гілок РПЦ.
В літургічному житті Православної Церкви взагалі не помітно, що вона знаходиться в Україні. У всіх православних Церквах світу священик поминає свого правлячого архієрея, архієрей в свою чергу поминає Предстоятеля Помісної Церкви, до якої він належить, а Предстоятель вже поминає інших Предстоятелів Помісних Церков Вселенської Церкви. Таким чином звершується Таїнство Євхаристійної єдності Церкви у Христі. В Україні згідно Статуту УПЦ кожен священик, єпископ, і навіть Митрополит Київський повинен поминати Патріарха «всія Русі». Таке «сугубе» поминання Предстоятеля РПЦ не має під собою ніяких літургічних засад, є своєрідною російською традицією і символізує єдність Церкви не навколо Христа, а перш за все навколо Патріарха Московського, Предстоятеля Російської Церкви.
Російська Православна Церква позиціонує себе як спадкоємиця Київської Русі. Це переконання «канонічно» визначає всі інші церкви колишньої Київської Митрополії Російською Церквою. Однак за часів Київської Русі саме Митрополит Київський іменувався Предстоятелем Руської Церкви. Київська Митрополія стала провінційною кафедрою Московської Патріархії лиш тоді, коли московське князівство поступово, поглинаючи руські князівства, почало перетворюватись у Російську Імперію. Сьогоднішнє канонічне та соціальне положення Православної Церкви в Україні суперечить її початковому традиційному устрою.
Той єпископат, який здійснює своє служіння на території древньої Київської кафедри на офіційному порталі Московської Патріархії числиться як «Єпископат Російської Православної Церкви Московського Патріархату». Днями, 24 травня 2017 року, глава УПЦ митрополит Онуфрій підніс Патріарху Кирилу подарунки за «великое крестоношение и служение», яке Патріарх Кирило «с достоинством совершает в нашей Святой Русской Православной Церкви». Якщо диякони в Російській Церкві проголошують на єктенії моління «о богохранимей Росийстей державе нашей», то диякони УПЦ не зазначають, в якій саме державі звершується літургія і промовляють всупереч настановам Служебника скорочену формулу: «О богохранимей державе нашей». У інших Помісних Церквах світу на приміщеннях єпархіальних управлінь поряд із прапором Церкви часто присутній прапор держави, на території якої вона знаходиться. Така загальнопоширена у світі православна традиція узгоджується з Євангелієм: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф 28,19). Держава — то є форма організації та спільного життя того чи іншого народу. На митрополичому корпусі в Києві немає ніяких офіційних державних атрибутів.
Як фізично присутня на території України наша Церква сприймається державою як юридична особа. Хто конкретно ця «юридична особа» на парафії? Хто відповідальний за майно і будівлю, за різні випадки нерелігійного характеру у єпархії? Хто є священик на парафії для державних органів, а хто архієрей, адже згідно Статуту ми є «частиною Російської Церкви», яка згідно Статуту РПЦ зафіксована в Російській Федерації? І що значить як в канонічному так і в юридичному плані «самокерована Церква»? Де межі того, що ми вирішуємо самі, а що за нас вирішується в Москві? Хто священику, як громадянину України буде платити пенсію, коли він все життя платив внесок не в пенсійний фонд а податок архієрею в єпархію? У простого батюшки немає соціального захисту, ні чітко встановленої зарплатні, ні встановлених Законом відпусток і відпускних, не передбачено лікування та допомога на дітей. Священик УПЦ (МП) знаходиться на найнижчій соціальній сходині в суспільстві. Чи вирішують щось реально прихожани на парафії і чи мають якісь права на побудовані ними храми? Чи мають якісь конкретні обов’язки перед державою архієреї?
Церква в Україні відділена від держави. Держава дійсно не втручається ні в які доктринальні положення та організацію релігійного життя УПЦ, але вона не може не помічати Церкви, як і Церква не може не звертати уваги на конкретні вимоги держави. Мають бути взаємовідносини між віруючими громадянами України та суспільством, в якому вони живуть, що й запропоновано в депутатському Законопроекті № 4511: «Договір (угода), яку укладають релігійні організації, що проводять свою діяльність в Україні і одночасно мають підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійним центрам у державі-агресорі, містить: зобов’язання релігійної організації поважати суверенітет, територіальну цілісність та закони України, а також поважати інші релігійні організації, які проводять свою діяльність на території Україні; зобов’язання держави – гарантувати права та безперешкодну діяльність релігійним організаціям в межах чинного законодавства».
В наших храмах дуже часто присутня література, яка трактує державну символіку (тризуб, прапор) як язичницькі символи демонічного походження, присутній культ російської монархії та відверто єретичні порівняння Тайни єдності Лиць у Святій Трійці з політичною триєдністю Росії Білорусі та України в одній імперії, пророцтва про кордони Святої Русі, які більш схожі на політологічний коментар тих подій, які відбуваються на Сході України і в Криму.
Церковна цензура не попереджає ці пропагандистські опуси, що суперечать її ж віровченню, і не обмежує їх обіг серед віруючих людей. Наш Патріарх займає активну суспільно-політичну позицію, нав’язує сумнівні ідеї «русского мира», і це не може не впливати на наше духовенство. Законопроектом № 4511 передбачена можливість запобігти не проповіді Євангелія, а пропаганді і вимагається «поважати суверенітет, територіальну цілісність та закони України». І про це ми мали б знати самі, бо те ж саме вимагає від християнина й Євангеліє: «Шануйте всіх, братство любіть, Бога бійтеся, царя поважайте» (1 Пет 2,17).
Яким чином наша Церква здійснюватиме свою священну місію в Україні з таким відвертим ігноруванням державних інституцій? Адже події, що розгорнулися в Києві 18 травня 2017 року, ще раз продемонстрували факт зневаги православних християн до своєї держави. У цих подій була своя передісторія.
В 2016 році Міністерство культури України, вказуючи на неоднозначність і туманність формулювань в документації УПЦ, повернуло подані для обов’язкової перереєстрації статути УПЦ назад для доопрацювання. Натомість в лютому 2017 року «гонима» УПЦ подала в Київський окружний адміністративний суд позов на Міністерство культури України у зв’язку з тим, що Міністерство не реєструвало статути релігійних організацій УПЦ в зазначений Законом України «Про свободу совісті» трьохмісячний строк.
Конфлікт між Церквою і державою відбувся тому, що керівництво УПЦ протягом півтора року не змогло або не захотіло узгодити Статут УПЦ з законодавством держави. Подача Законопроектів № 4511 та 4128 у Верховній Раді України не можна однозначно класифікувати як тиск держави на Церкву чи як гоніння, — це запропонована державою можливість узгодити Статут УПЦ з Законом України. І те, що вони навіть не були внесені на порядок денний у парламенті свідчить про стриманість влади щодо Церкви. Законопроект то не Закон, обов’язковий для виконання всіма громадянами України, він передбачає обговорення і можливість узгоджувати інтереси сторін. Спікери УПЦ поданий законопроект трактують майже як доконаний факт і прийнятий Закон.
Незважаючи на лояльність держави, УПЦ не створило комісію для узгодженої роботи Церкви і держави. Проте керівництво РПЦ і УПЦ розпочало широкомасштабну інформаційну кампанію, в якій очорнювало і владу, і Україну як державу. Зокрема, Патріарх Кирило у своєму зверненні до Нормандської Четвірки прирівняв українське релігійне законодавство до «нацистського», а положення християн в Україні охарактеризував як безправне, а саме таке, яке було за комуністичного режиму. Його заяви в повній мірі відповідають офіційній риториці російської пропаганди, котра твердить, що «в Україні прийшла до влади хунта, а православних нищать фашисти».
Представник УПЦ протоієрей Миколай Данілевич, перебуваючи у складі делегації РПЦ у Вашингтоні на Всесвітньому саміті на захист гнаних християн, доповнив виступ Патріарха заявою, що «найбільша» конфесія в Україні зазнає нищівної дискримінації з боку офіційної влади. Причому ні Патріарх, ні прот. Миколай для підтвердження своїх слів не навели для світової спільноти жодної цитати із «столь ограничительного дискриминационного религиозного законодательства» України.
Церковні політики конфліктні ситуації навколо православних храмів трактують не як порушення «Закону України про свободу совісті» обома або однією з конфліктуючих сторін, чи навіть окремими державними посадовцями, а як цілеспрямовану «дискримінаційну політику держави». Було також замовчано, що судові процеси у державних судах в переважній більшості випадків виграють представники УПЦ (МП), було приховано той факт, що лише за останні декілька років кількість храмів УПЦ зросла в декілька разів. Це число значно перевищує кількість втрачених (в більшості випадків через недбалість духовенства УПЦ) храмів.
Я не пам’ятаю, щоб єпископат РПЦ та УПЦ так ганьбив Леніна чи Сталіна, які знищили сотні тисяч християн, як він зараз ганьбить Уряд України, який за релігійні переконання не посадив до в’язниці жодної людини. Зокрема ієрархами та духовенством УПЦ в зверненнях до пастви у зв’язку з обговоренням законопроектів 4511 та 4128 державних посадовців було названо «недодемократами», «горе-депутатами», вчителями яких є комуністи, що вносять смуту в народ і за беззаконня яких на наш народ впаде гнів Божий, анафема, що через владу диявол бореться з Церквою, і т. ін. Державні посадовці, які були публічно і безпідставно ображені, потерпіли реальні «гоніння».
«Мене, мене, текел, упарсин», – уже выжжено карандашом ада у каждого из вас на челе, на душе и на сердце. БОЙТЕСЬ, потому что немеркнущее пламя уже радуется и ждет вас, как жених невесту на свое ложе. БОЙТЕСЬ и за себя, и за своих детей, потому что тень от вашего проклятия будет очень длинной и очень темной» (протоієрей Ігор Рябко).
На проповідях в храмах УПЦ лунали провокаційні заяви: «Держава оголосила війну Церкві! Нам всім потрібно стати на захист Православ’я! Приймається антицерковне законодавство!». По храмах збирали підписи «проти закриття церкви». Причому абсолютно не було роз’яснено зміст запропонованих державою законопроектів, не було їх зачитано для віруючого люду.
Щоправда, митрополит Запорізький Лука зацитував у своєму зверненні із законопроекту № 4128 лиш одне слово «самоідентифікація» і заявив, що держава узаконює рейдерство, свідомо перекрутивши тим самим зміст офіційного документу в протилежному до його змісту напрямку. В законопроекті зокрема говориться: «Належність особи до релігійної громади визначає її самоідентифікація із цією релігійною громадою, підтвердженням чого є участь у релігійному житті конкретної громади». В тексті дуже чітко визначено, що вирішувати долю релігійної громади має можливість лиш та людина, яка бере постійну участь в житті Церкви. Право голосу «випадкової особи», що пару раз сходила на службу, цим законопроектом обмежуються і можливості для реального рейдерства зводяться нанівець.
До постійних прихожан УПЦ приходили сповіщення із текстом, який не відповідає дійсності: «Терміново підпишіться проти «Закону про заборону служби в церковно-слов’янських церквах». Священики в селах ходили по всіх підряд хатах, збираючи підписи «за православну Церкву», за що отримали у наступний день зауваження від голів сільських та районних Рад за те, що здійснювали агітаційну діяльність без дозволу, не попереджаючи громадян, під чим саме вони підписуються. Таким чином в короткий строк було зібрано ті самі «300 тисяч підписів».
Все це в сукупності більш схоже на піар-компанію, аніж на «страждання за віру» чи «стояння в істині», і яскраво демонструє, наскільки наша «релігійна діяльність» далеко відійшла від Церкви. Ми боремось на за Церкву, а за свої громадянські права тими самими методами, які самі ж осуджуємо в західному світі – демонстрації, протестації, публічні акції.
Це явище можна порівняти хіба що з бунтами «дімонів» – константинопольських православних політичних партій, котрі з хоругвами та іконами «виборювали» свої права в уряду, або діяли на користь інших претендентів на владу, що обіцяли «відродити православ’я», якщо православні допоможуть скинути «еретичного імператора». Вірян, яких автобусами везли в Київ, виводили до міських рад по суті спровокували на конфлікт, не подумавши про наслідки, про безпеку, про те, в яке положення ставлять звичайних людей, які заробляють собі на життя, в тому числі і на державних посадах. А митрополит «гонимої» Церкви владика Онуфрій 18 травня в такий «доленосний момент» на площі перед парламентом тихенько стояв в стороні і давав інтерв’ю.
Невже Господь для Свого захисту повів би так само людей до римського преторію, жаліючись Римському прокуратору на явне порушення законів Іудеї та Риму архієреями та превосвященниками, які були зацікавлені в Його смерті? Невже мученики Христові оголошували протести проти законів Римської імперії, згідно яких вони мали постраждати і сподобитись мученицького вінця? Ленін в 1918 році очікував в страху, що Патріарх Тихон поведе на більшовиків багатотисячний натовп, котрий зібрався на Пасхальний хресний хід в Москві. Патріарх натомість повів людей в храм, аби помолитися Богу за свою Батьківщину, за своїх заблудлих синів росіян-більшовиків.
Якби дійсно було виявлено явну, а не гіпотетичну агресію держави щодо Церкви (а що ж то буде, якщо ухвалять законопроект!), то, слідуючи Патріарху Тихону, потрібно було б прикликати людей до покаяння, до прояву любові та всепрощення, до підсиленої літургічної молитви про захист Господом Своєї Церкви про те, щоб Господь оберігав «Украинскую державу нашу» і прославляти Христа, Який по гріхам нашим попускає нам скорботи, на Якого ми повинні покласти всі свої надії.
Яка б не була влада, Небесний Владика всіх царів земних заповів приймати її як благословення Своє, чи як кару від Нього за гріхи наші: «Немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога… Володар Божий слуга, тобі на добро... Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління» (Рим 13, 1-5). Православна Церква ще досі не може сама відірватися від пуповини імперії. Сучасна українська влада, напевно, слугує в руках Божих тим скальпелем, яким Він делікатно звільняє Церкву від рабства політичним елітам колишнього СССР.
Сьогодні перед Церквою стоїть гостра потреба не стільки в українізації, скільки в євангелізації проповіді; не стільки в розмосковленні, скільки у воцерковленні православ’я; не стільки в націоналізації, скільки в деполітизації богослов’я. В муках породіллі створюється нове українське суспільство, а разом з ним Українська Церква. Не та, яка виникла в дев’яностих роках ХХ століття, а та, яка народжується в Україні новою з попелу світових імперій, орошеному кров’ю мучеників ХХ століття. Місія Православної Церкви полягає не у реставрації «славного православного минулого Київської Русі» чи в лобіюванні політичних амбіцій Російської імперії чи то пак федерації, а у здоровому ставленні до себе і до сучасного українського соціуму, його культури і державності, до простих людей і їх сердечної потреби у Христі: «Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв придбати… Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких» (1Кор. 9, 20-22).
Джерело: Денис Таргонський, "Релігія в Україні"
Почему вы можете доверять vesti-ua.net →