Доля України вирішується на фронтах. Причому, не стільки на Донбаському, де рашисти пруть, користуючись поки ще перевагою у вогневій силі і не рахуючись з втратами, скільки на Херсонщині, де ЗСУ ведуть тактичні контрнаступальні дії. Тому що коли ми переріжемо лінії постачання рашистів з Криму, їх південному угрупованню прийде не моментальний, але невідворотний гаплик. І торгуватися Кремлю на мирних переговорах відразу стане нічим.
А ось доля світу в зрозумілій нам конфігурації вирішується не в боях, а в зовні спокійних, неквапливих переговорах про нафтогазовий ринок. Головні учасники процесу - США і Саудівська Аравія плюс країни ОПЕК в цілому.
Справа в тому, що Європа, особливо, Стара Європа — Франція, Італія, Німеччина, Іспанія — готові співчувати Україні. Але предметно допомагати їй вони готові куди менше. Знаєте, що говорять дітям на уроках в Німеччині? Не треба боятися, війна за 500 кілометрів від нас…
Ця стара Європа готова піти на будь-яку змову з кремлівським фюрером, аби війна так і залишилася за 500 км від них (те, що ракета долає таку відстань за 15 хвилин, європейцям в голову поки не приходить).
Більш того, стара Європа не особливо готова жертвувати своїм комфортом заради серйозної відсічі агресору. Якщо ближче до зими ціни на енергоносії так і залишаться спекулятивно високими, то в старій Європі можна очікувати не тільки політичної риторики, а й вуличних виступів з вимогою встановити мир негайно і за всяку ціну. Тобто, за рахунок України. І топ-політики будуть прислухатися до таких вимог.
Тому від успіху багатопланових переговорів США про охолодження ринку енергоносіїв, зниження ціни, збільшення видобутку і поставок, в Європу, перш за все, залежить, чи залишиться Стара Європа на боці нею ж придуманих демократичних принципів (читай — разом з Україною) або вона в точності повторить самогубний маневр перед Другою Світовою.