Історія громадянського суспільства і громадянського демократичного руху в Україні є дивовижною і сумною водночас, пише Українська правда. Життя.
Небагато країн у Європі можуть з такою гордістю озиратися у минуле, на тривалий шлях протестів та революцій, як Україна.
У небагатьох країнах інтелектуали та реформатори, робітники та консерватори виходили на вулиці та боролися за свої політичні права – чи то за часів тоталітарної радянської системи, чи то проти авторитарного захоплення держави клептократами.
Серед усіх радянських республік найбільша частка політичних в’язнів походила з України, і вони часто отримували набагато гірші вироки, ніж вихідці з інших радянських республік.
Публічні протести та акції заради демократизації продовжували залишатися способом боротьби і заразом давати надію на краще майбутнє – ті, хто підтримував акцію "країна без Кучми", не могли мовчати, коли Янукович застосував силу до студентів на Майдані наприкінці 2013 року.
Сум, однак, полягає у тому, що дотепер це дивовижно активне громадянське суспільство так і не спромоглося ретранслювати свою енергію, бачення та блискучі ідеї у політичні структури так, щоб домогтися сталих змін.
Через чотири роки після початку Євромайдану українці можуть пишатися окремими "митями демократії"; але на демократичний рух вони поки що не здобулися.
Отже, питання стоїть так: а куди поділися всі ці хороші люди?
Певна частина лідерів Майдану пішли в уряд та парламент у 2014 році, однак загалом "хороші люди" практично відсутні у ключових органах влади в Україні.
Справа у тому, що громадяни почали відбудовувати державу "знизу". У 2014 році утворилися численні організації та неформальні ініціативи, які підтримували українську армію тоді, коли держава не справлялася зі своїми нагальними обов’язками.
Ці групи збирали гроші та обладнання, виготовляли маскувальні сітки та жертвували доходи своїх маленьких підприємств на потреби армії.
Відповідно, залученість населення до волонтерства суттєво зросла: у 2014 році до громадських ініціатив долучалося 13% громадян.
Благодійні пожертви також значно зросли: 38% населення України жертвувало гроші на благодійність у 2014 році, тоді як у 2013 році – тільки 9%.
Водночас досвідчені громадські активісти, які мусили виїхати з Криму та Донецької та Луганської області, у 2014 році заснували організації для підтримки переселенців.
Досить швидко постала вражаюча мережа так званих "SOS-організацій", часто на базі громадських або правозахисних організацій, які працювали вже багато років до того.
Такою, наприклад, є правозахисна організація "Поступ", заснована у Луганську – надзвичайний приклад трансформації громадянського суспільства та його переорієнтації на нові потреби.
Активісти "Поступу" заснували "Восток SOS" і, разом з іншими SOS-організаціями, були рушіями заснування центру підтримки переселенців "Дім вільних людей" у Києві.
Те, що навіть за нещодавніх складних обставин громадянське суспільство в Україні зростає усе швидше та адаптує свою діяльність та навички до нових вимог, свідчить про його незламне почуття відповідальності.
Чи переходить ця кількість громадянської активності у збільшення демократії та верховенства права в Україні?
Якими б активними не були громадяни, громадянське суспільство за визначенням залишається за межами політики.
Готовність громадськості бити на сполох є життєво необхідним компонентом у будь-якій демократичній політичній системі, однак громадську сферу не варто плутати ані з політикою, ані з процесом демократизації.
Сама по собі демократизація тлумачиться американським соціологом та істориком Чарльзом Тіллі у його книзі "Демократія" 2007 року як "рух до ширших, більш рівних, захищених та взаємно зобов’язуючих консультацій".
Ці консультації відбуваються між тими, хто маю владу, і тими, на кого ця влада поширюється, і по мірі того, як ці консультації стають дедалі більш інклюзивними та надійними, демократія збільшується та процвітає.
Громадянське суспільство може долучитися до цієї зростаючої політичної інклюзивності у два способи.
По-перше, громадські організації можуть бути "вартовими" (англ. "watchdogs"), які попереджають суспільство, щойно громадські права та свободи порушуються.
Захищаючи ці права, громадянське суспільство може забезпечити консультації і стежити за тим, щоб влада дотримувалася досягнутих домовленостей.
По-друге, громадянське суспільство – це також суспільна царина демократичної соціалізації.
Громадяни, які об’єднуються за інтересами, у групи самодопомоги або навіть спортивні клуби, навчаються разом досягати спільних цілей, вести переговори і знаходити компроміс. Вони встановлюють демократичні цінності, суспільні "мережі довіри" та загальну солідарність.
В ідеалі такі об’єднання є містком між громадянами та владою і залучають їх до консультацій.
Динамічне громадянське суспільство, спроможне впливати на владу, поєднує обидві функції – і "вартових", і демократичної соціалізації – і складається з численних організацій та ініціатив, які володіють потрібними навичками.
Дотепер хиба відносин між державою та громадянським суспільством в Україні полягала саме в тому, що функція "вартових" переважала – причиною цього були, з-поміж іншого, очікування західних донорів.
Більшість тих, хто підтримував українське громадянське суспільство з часів незалежності, очікували від нього саме "вартівної" функції.
Однак такі "вартові" мусять мати відповідних співрозмовників з боку держави – що толку собаці гавкати, якщо ніхто не слухає?
До Євромайдану влада намагалася не зважати або придушувати попередження захисників громадянських прав.
Після Євромайдану, а також на тлі військового конфлікту у Східній Україні та анексії Криму, суспільний клімат не полегшує "вартовим" роботи, бо тепер критиків чинної влади часто звинувачують в "антиукраїнськості".
Волонтерський рух, що зароджується, є ознакою певної зміни у структурі громадянського суспільства України.
Ці групи цілком вписуються у категорію "соціалізованого" громадянського суспільства: в основному, це асоціації на місцевому рівні, які намагаються вирішити певну проблему.
Вони мають домовитися щодо власної стратегії, координуватися із владою та об’єднати різних людей та ідеї.
Такі асоціації є чимось більшим, ніж організовані групи інтересів та неурядові організації (НУО). Вони є тими царинами, де створюються мережі довіри, народжується солідарність і компроміси. Вони є суспільним гумусом для політичної інклюзивності.
Саме тому волонтери – це надія для України.
Волонтерський активізм не позбавлений застережень, зокрема через те, що може дозволити українській державі уникнути відповідальності там, де вона має прямі зобов’язання.
Однак волонтерський рух має розглядатися як перший важливий крок до того, що громадяни повертають собі державу.
Місцевий активізм, який ґрунтується на вимогах, об’єднання та співпраця тих, хто готовий щось змінювати і брати на себе суспільні зобов’язання, може у довгостроковій перспективі мати більший вплив на демократизацію, ніж будь-яка професійна моніторингова організація, яка працює у політично глухому середовищі.
Місцеві ініціативи, орієнтовані на розв’язання проблем, мають зростати та системно працювати над тим, щоб вибудовувати та закріплювати політичну інклюзивність в Україні.
Найбільша загроза їхній роботі – це дуже імовірне виснаження від заміщення колосального обсягу державних функцій.
Окрім цього, громадські мережі, які виникли за надзвичайних суспільних та політичних обставин, дуже емоційно заряджені та орієнтовані на розв’язання конкретної проблеми, тому незрозуміло, чи зможуть ці мережі допомоги армії та переселенцям переорієнтуватися на інші, не такі термінові, суспільні задачі.
Разом з тим, вони мають унікальний шанс знайти спосіб застосувати свої політичні навички, експертизу та натхнення щодо владних структур.
Місцеві активісти могли б заново висунути вимоги учасників Євромайдану, а також бути готовими взяти політику у свої руки.
"Вартові" організації також були б потрібні у цьому процесі для того, щоб забезпечити співпрацю та надійність місцевих та регіональних адміністрацій.
Відбудова держави не відбуватиметься з нуля, не буде ані зупинок, ані "чистого аркуша". Однак громадянське суспільство має виявляти маленькі "вікна можливостей" на місцевому рівні, щоб посилювати демократизацію.
Хороші люди, як співає Джек Джонсон (пісня "Good People", з альбому "In Between Dreams"), – це не ті, кого ми бачимо у новинах і на телебаченні.
Хороші люди вже почали повертати собі державу через свою власну залученість, вплив на формування політичного дискурсу та зберігаючи пильність щодо інституційних перетворень.
Якщо вони не зупиняться, Україна може здобути дещо більше, ніж тимчасові прояви демократії.