Християнські цінності як загальнолюдські здобутки європейської цивілізації стають сьогодні цілющим джерелом духовного оновлення українського суспільства. Позивний вплив православ’я на національно-духовне виховання молоді визначається багатьма неупередженими дослідженнями. Особливими успіхами цей процес відзначається в героїчну добу визвольних змагань українського народу в XVII ст., коли «чернець подав руку вояці, а вояк – ченцеві»(Д. Яворницький).
В умовах жорсткої колоніальної політики Речі Посполитої на українських землях «руська віра» стала прапором, навколо якого об’єдналися всі верстви населення. Відданість православ’ю, власній, традиційній системи цінностей були головними критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як українця. Цей стан колишніх степових добитчиків збагатився від Православної церкви свідомістю свого походження від давньокиївських витязів, ідеалами християнського благочестя і, насамкінець, почуттям всенародної солідарності. Недарма в роки гетьманування П. Конашевича-Сагайдачного козацтво Війська Запорізького у повному складі приписалося до Київського православного братства, а православні ієрархи висвячувалися під охороною козацьких шабель.
Після переможної Хмельниччини козацтву підпорядкувалися усі соціальні верстви та інституції, а його духовні цінності надовго заповнили громадську думку. Більшості українців імпонували козацька волелюбність і незалежність поглядів, лицарство та ідея рівноправності усіх членів суспільства. Козацький ідеал, головними рисами якого, за словами Г. Ващенка, були висока релігійність, культ побратимства, жертовний патріотизм, – став духовною основою для створення нової соціальної будови у центрі Європи. Козацький ідеал центрував і народну освіту: в українських школах другої половини XVII ст. виховувалися не «покірні грічкосії – виконавці званого послушанства», а високодуховні оборонці рідної землі та Православної віри.
Тому керманичі Лівобережної України з особливою увагою ставилися до задоволення духовних потреб суспільства через освіту, мережа якої в той період складалася зі шкіл: церковно-парафіальних, монастирських, братських і козацьких. Також існували школи вірменської, грецької та єврейської громад. Духовним й освітнім центром Козацької держави була Києво-Могилянська колегія, заснована у 1632 р. на зразок європейських університетів. Багато світочів православ’я, військових та політичних діячів України отримали освіту саме в цій «альма-матер». Чужинці, зокрема мандрувавший у середині XVII ст. українськими землями антіохійський митрополит Макарій III, високо оцінювали благочестя і освіченість народу.
Педагогічна теорія визначає основною запорукою ефективності освіти і виховання їх відповідність ціннісним орієнтирам суспільного поступу. В XVII ст. Українська Православна церква об’єднала націю навколо ідеалів християнства та моральних принципів добра і справедливості. В поєднанні з традиціями народної педагогіки релігійний чинник став основою підготовки молоді у козацьких школах. За висловом одного запорожця, “молодь у школі та поза школою вчили: Богу добре молитися, на коні ріп’яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозорко стріляти й списом добре колоти”. Викладали в козацьких школах ченці, а також випробувані у звитягах ветерани, що забезпечувало поєднання теоретичних, практичних та духовних засад у навчанні та вихованні. У навчальний процес впроваджувалися прогресивні елементи класно-урочної системи.
На відміну від шкіл монастирських, головним завданням яких було аскетичне виховання, в козацьких школах дітей привчали до національного способу життя і поведінки, основам військової справи. Це фізично розвивало молодь, підносило її дух, вселяло оптимізм та віру в свої сили й можливості. Зокрема, вивчення математичних наук допомагало козакам у будівництві флоту й укріплень, географія та астрономія сприяли військово-тактичній підготовці молоді. Особливою популярністю в дітей заможного козацтва користувалася латинська мова, яка на той час вважалася міжнародною. Її вивчали в школах при Генеральній та полкових канцеляріях, де готували козацьку молодь для старшинських посад. Участь в богослужіннях та православних святах укріплювала духовну домінанту виховного процесу.
В період розбудови Козацької держави не припинялося збагачення вітчизняної педагогічної думки. Її генерували учні та послідовники Петра Могили, православні діячі, що викладали в Київській колегії, – Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоанікій Галятовський, Дмитро Туптало та ін. Так, І. Галятовський взірцем виховання називав людину, тверду в православній вірі, оборонця Вітчизни, захисника всіх покривджених. Ці ідеї, суголосні здобуткам європейського Ренесансу, знайшли свого завершеного вигляду у філософсько-педагогічних творах Г. Сковороди. Ідейна спрямованість першого в Україні систематизованого підручника з історії “Синопсис” (автор – І.Гізель) пробуджувала в суспільстві високі патріотичні почуття. У своїх педагогічних настановах духовні пастирі нації виступали за демократизацію освіти, її відповідність християнським цінностям.
Однак, наприкінці XVII ст. роль православ’я в освітньому просторі нашої країни звужується внаслідок підпорядкування Української Православної церкви Московському патріархатові. Певний час після переходу під зверхність Москви українське православ’я, на думку О. Субтельного, процвітало: парафіальні та монастирські школи були найкращі в Російській державі, надзвичайно високим був інтелектуальний потенціал духовенства, а сама Церква зміцнювала свою матеріальну базу. Але в роки правління Петра I вона стає знаряддям економічного і національного поневолення українців. Безповоротно відійшли у минуле часи, коли церковна традиція інтегрувала елементи народної культури, а самі священнослужителі виявляли толерантність у ставленні до надбань народної педагогіки. На фоні руйнування Козацької держави інтенсивно зросійщувалися заклади освіти. Це і визначило послаблення православної складової в національному відродженні України у наступний період.
Джерело: Фарина С.Я., okrain.net.ua