З моменту оголошення про помилування Надії Савченко та повернення її в Україну в ФБ не вщухають пристрасті: поки одна частина активних громадян радіє з щасливого завершення драматичної історії та пророкує переформатування незламною Надею паскудного болота української політики, інша вираховує, скільки України продав Порошенко Путіну за такий “подарунок до річниці президентства”, ганить симпатиків Надії за наївність та обурюється, що Савченко випустили та зустріли квітами, а Клих, Сенцов та сотні інших полонених продовжують сидіти. Ну хіба ж не Зрада?
Публікацій у ФБ та пресі на тему “особливого статусу Савченко” стало так багато, що простим бажанням нагадати, що на звільненні Надії боротьба за в'язнів Кремля не завершується, це вже не поясниш. А надривність пафосу авторів змушує думати, що в Україні всерйоз визріла позиція “Звільняти Савченко, поки сидять інші, — це злочинно й несправедливо”. Хоч ця риторика й до болю нагадує віддзеркалене гасло “Як можна саджати Коцабу (арештовувати Корбана, звільняти з посади Коломойського тощо), поки не сидить Рінат Ахметов?”, нас із трагічними обличчями переконують у тому, що Савченко мала сидіти далі, поки з московським тюрем не вийдуть усі менш розпіарені наші співвітчизники. “Чому лише до Савченко — таке особливе ставлення? Невже всіх цікавить лише піар?!” — гнівно запитують хейтери. Відповімо чесно: еге ж, цікавить, але Зради в цьому нема й граму.
Безумовно, образ Надії — відважної та безкомпромісної жінки-льотчиці, викраденої з території України та запротореної Кремлем за грати, — найідеальніший з точки зору піару та об'єднання суспільства навколо символу опору. Жоден чоловік — хоч воїн, хоч активіст-анархіст, хоч режисер — апріорі не викличе стільки співчуття в найширших суспільних верств. Та й смілива поведінка Надії на російських судових виставах у виконанні чоловіка була би сприйнята лише як належний вияв честі й патріотизму, а не як виклик тендітної людини жорстокій системі. Але будьмо щирими: Надію Савченко символом боротьби обрали не ми, не адміністрація Петра Олексійовича й не партія Юлії Володимирівни — це зробила Росія своїм ідіотським судилищем, розпіареним кремлівськими ЗМІ ледь до рівня нюрнберзького процесу над кривавою фашистською хунтою Києва.
Звісно, Росія аж ніяк не ставила собі за мету подарувати Україні готову народну героїню — вона вирішувала свої пропагандистські задачі, доводячи, що в підступних хохлів навіть жінки в гострих приступах русофобії та нацизму готові стати цинічними військовими злочинцями. Але після того як московити зробили з Савченко Гітлера-Антихриста, що зійшов “на” Україну пити кров російськомовних журналістів, Україна була просто змушена включитися в цю інформацйну битву. З огляду на очевидну дурнуватість доказової бази російського слідства та виразну симпатичність образу жертви всі козирі були в наших руках, тому не використати “кейс Савченко” для широкого міжнародного піару було би нерозумно.
Своїми козирями в цій битві Україна зіграла якнайкраще — ім'я українки, катованої кремлівським агресором, міцно увійшло до порядку денного та лексикону лідерів світової спільноти, Путін безнадійно ув'яз у ганебному процесі та змушений був шукати найприйнятніший для себе варіант капітуляції, а українці отримали чудову легенду про перемогу правди над силою та добра над Ху..лом. Важливість прецеденту, коли Україна змогла перемогти Росію в битві, яку Кремль оголосив для себе справою честі, значно вища, ніж у десятків обмінів полоненими “не під телекамери”. І ненависний хейтерам піар навколо звільнення Савченко не лише не нівелює ефект від цієї перемоги — він є головним здобутком цієї перемоги, її причиною та її основною зброєю. Саме в такому піарі й полягає суть інформаційного фронту війни з Росією, а не в лайках між Мінстецем, “Миротворцем” та журналістською спільнотою.
А те, скільки балів до рейтингу внаслідок повернення Савченко отримають Порошенко й Тимошенко, що збирається Надія робити в парламенті й чому інших полонених досі не звільнено, — це вже зовсім інші історії та тема інших розмов. Які до значення конкретно цієї перемоги мають доволі опосередкований стосунок.
Юрко Космина, політичний оглядач LB.ua
