Спроба дізнатися, хто віддав наказ або хто порадив Віктору Януковичу вночі 30 листопада 2013 року з метою очищення площі від учасників стихійного протесту на Майдані Незалежності використати сили спецпідрозділів «Беркут» очікувано закінчилась нічим. Думки з цього приводу були різні і звично відрізнялися полярністю – хтось називав Володимира Сивковича, Андрія Клюєва та навіть самого Володимира Путіна, а хтось казав, що це було вигідно тодішній опозиції.
Думаю, так само ми ніколи не дізнаємось кому прийшла в голову ідея просувати у президенти Святослава Вакарчука. Думки з цього приводу також різняться полярністю – хтось вважає що це робота Банкової та Петра Олексійовича, а хтось каже, що це навпаки – США у такій спосіб працюють проти президента Порошенка. Але нам, у 2017, як і чотири роки тому, важливо розуміти дві речі: хтось вважає висунення Вакарчука на посаду президента геніальною ідеєю; наслідки цієї ідеї будуть «розгрібати» громадяни України.
Участь у президентських перегонах фронтмена музичного гурту «Океан Ельзи» – це гарантовані проблеми для країни незалежно від результатів виборів. Пояснювати у чому вони полягатимуть якщо президентом стане Порошенко чи Тимошенко, думаю, не треба. А ось які проблеми на нас чекатимуть при обрані Вакарчука – у самий раз поговорити. Якщо хтось думає, що обрання «Святослава мудрого» це нездорові фантазії – той дуже помиляється. Я теж так вважав допоки не потрапив у середовище абсолютно здорових людей, які готові голосувати за співаючого президента. «Якщо уже у моєму колі люди готові обирати співака, то які уже настрої за його межами», – подумалося мені у той вечір. «Фейсбучна» реакція Володимира Дубровського, та Сергія Гайдая на оприлюднені у листопаді 2017 результати опитувань незалежних соціологічних компаній «Соціс», «Рейтинг», Центр Разумкова та КМІС дають підстави стверджувати, що ймовірність обрання Вакарчука президентом існує.
Пригадаємо, що відповідно до даних цих опитувань Вакарчук потрапив до трійки лідерів претендентів на президентське крісло країни з результатом 12,1%, поступаючись головним політичним гравцям Порошенко та Тимошенко лише кілька відсотків. А це уже не жовтневі натяки від Дмитра Гордона на каналі «NewsOne»: «Сполучені Штати поставили умову, що майбутній президент не повинен бути пов’язаний ні з якою колишньою владою, не повинен бути політиком, якого всі знають».
До речі, судячи з реакції самого Дмитра на озвучену ним же новину, схоже, він є «прихильним сторонніком» Славка.
Немає сумніву, що коментарів та прогнозів щодо Вакарчука нам доведеться почути ще не мало, але в медіапросторі з’явилися два повідомлення, на які варто звернути увагу і навіть відреагувати. Йдеться про реєстрацію партії «Слуга народу» та інтерв’ю Саакашвілі інтернет-виданню «Страна.ua», у якому колишній грузинський президент згадуючи про Вакарчука, зізнається, що свого часу бачив президентом України не Петра Порошенка, а боксера Віталія Кличка.
Насправді одкровення Саакашвілі є дуже важливим. Ми уже якось забули, що до Святослава Вакарчука простий український народ мав серйозні наміри обрати чемпіона світу з боксу у надважкій вазі. І якби Віталій не почав вправлятися у красномовності зі сцени Майдану, а просто б ходив на барикади і кидався «коктейлями», то цілком можливо, що славнозвісний бульдозер не поміг би Петру Олексійовичу в задоволені президентських амбіцій.
Ми не знаємо яке майбутнє чекає на Вакарчука. Можливо він повторить долю Кличка після того, як закінчивши з відзнакою курси лідерства у США, розкриє рот та почне віщати щось на політичну тематику. Це не так важливо. Важливим є те, що в Україні помилково політику вважають сценою. А факт намагання завести на цю сцену актора Зеленського чи співака Вакарчука по тій причині, що попередні актори погано грали лише підтверджують хибне уявлення про древню професію. І це стосується не лише України. Розуміння політики як сцени починає формуватися й в інших державах. Наприклад, у США – країні, де простий американський народ обрав президентом політичного актора-будівельника, дурість якого блокується лише системою стримувань і противаг, котра поки існує і діє.
Політика – це ринг. Сцена від рингу відрізняється тим, що перебуваючи в периметрі канатів ви зобов’язані вести бій. Всі перемовини, домовленості, дипломатія – це або після результатів бою, або підготовка до бою. Всі розмови проводиться за рингом. Ніяка дипломатія, ніякі домовленості не можуть замінити бій. Бій – це коли б’єте ви і б’ють вас. На рингу ніхто не розмовляє і не співає.
Чим відрізняється сцена від рингу не можна дізнатися з підручників чи книжок. Для того, щоб зрозуміти різницю необхідно пройти і прожити, не пропускаючи обов’язкових життєвих етапів, ведучи, мабуть, специфічний образ життя.
Пильність, з якою на Заході, принаймні раніше, підходили до дитинства та юнацтва політиків пояснюється саме бажанням розібратися чи готовий майбутній політичний діяч бути політиком. Поведінка у дитинстві є надзвичайно показовою, оскільки дитина у цей період не здатна приховувати своїх почуттів, амбіцій, устремлінь тощо.
В популяції є лише частина дітей, котрі відрізняються від інших надлишковою енергією, вправністю, бажанням нав’язати свою волю, здомінувати або просто завдати болю іншому. Під час реалізації своїх базових потреб дитина починає себе пробувати у різних спортивних секціях або просто вуличних практиках і розуміє, що для того, аби реалізувати свою волю необхідно здолати волю іншої людини. В легкій атлетиці, баскетболі, плаванні це також доводиться робити. Але найважче це вдається в єдиноборствах. Саме в єдиноборствах дитина вперше розуміє існування в природі непереборної сили, котра завдає болю і принижує падінням на підлогу. Так формується психологічний бар’єр, який паралізує волю людини, що проявляється уникненням бою.
У дитячих та юнацьких спарингах, які не показують по телебаченню, рефері часто зупиняють поєдинки з вимогою до учасників вести бій. Значна частина дітей виявляється неспроможною подолати цей психологічний бар’єр і залишає спорт на якомусь етапі.
Бійцівські якості є базовими у виживанні в єдиноборствах, але найкращими бійцями стають ті, хто до вправності додав здатність вести бій, а не навпаки. Тобто кращими стають ті, хто зуміли здолати психологічний бар’єр. Подолання психологічного бар’єру у спорті відрізняється від подолання різного роду психологічних комплексів в дитинстві тим, що бар’єр долається не завдяки зовнішній допомозі психологів (тренерів, батьків) чи в наслідок «дифузного розсмоктування» з віком, а завдяки психологічним та інтелектуальним зусиллям самого юнака, що формує індивідуальну філософію єдиноборства. Головний смисл цієї філософії – здолання чужої волі за ради проекції власного «прекрасного»: демонстрації унікальної майстерності, стилю ведення бою тощо. За ради цього людина готова терпіти біль. Кількахвилинний викид так званих гормонів задоволення, рівень яких різко піднімається після бою не в стані компенсувати больових відчуттів обличчя, які тримаються тижнями.
У політиці ситуація є аналогічною – найкращими політиками стають ті, хто до інтелектуальних здібностей виховують у собі здатність вести бій. Українська політика є сценою на яку у більшості випадків виходять для того, аби покрасуватись, або, як максимум провести бій з тінню чи підставною особою.
Святослав Вакарчук – людина сцени. Реалізація творчих здібностей ніколи не вимагала від нього терпіти фізичний біль та долати чужу волю. В громадській діяльності він ніколи не йшов проти течії, у політичній діяльності він вийшов на ринг і відмовився від бою. Це не припустима річ для політика. Навіть ті, хто помилився, переплутавши ринг зі сценою шукали сприятливою нагоди утекти з поля бою втиху. Хочу сказати, що навіть здатність йти проти течії, мати власне розуміння чогось ще не свідчить про здатність вести бій. Покійний кардинал Любомир Гузар не міг би також виконувати обов’язки президента країни, якби йому така нагода трапилась у житті, оскільки у нього не було здатності вести бій.
Всім зрозуміло, що фігуру Вакарчука готують для зовнішнього управління. І ми всі розуміємо, хто готує і під кого. Мені тільки не зрозуміло, що будуть робити США, коли Путін випустить по Краматорську чи Маріуполю десяток-другий ракет з реактивної системи залпового вогню «Ураган». Просто. Щоб подивитися, що буде. Чи зможе Славко віддати наказ на знищення вогневої точки? Я уже не кажу, якщо ця вогнева точка стоятиме у дворі Донецього перинатального центру. Скажу чесно, що я б і сам, проходячи по Повітрофлотському, кинув камінь у вікно російського посольства, якби дізнався, що в Росії президентом обрали Максима Галкіна.
Чи розуміє Курт Волкер, що президент Вакарчук це така сама провокація війни в Україні, як і просто чутки про чергові перемовини з РФ. Оголосіть зараз Мінськ-3 і ви отримаєте чергове загострення на фронті. Чи адміністрація Трампа вважає, що Вакарчук буде робити те, що відмовляється робити Порошенко? Мені тільки цікаво, що діятимуть американці, коли Славко тікатиме з України під копняки Парасюка та Семенченка, після того, як він підпише те, про що домовились Путін з Трампом?
У нас уже є один президент, який відмовляється виконувати конституційні обов’язки Верховного головнокомандувача Збройних Сил України, оскільки боїться вести бій. Очевидно американцям цього замало. Їм треба Вакарчука.
Мені пригадується один показовий епізод, який відбувся зі мною на початку служби в лавах Тихоокеанського флоту. Перед походом на камбуз нас вишикували в шеренгу на плацу. Чоловік 30-40. Бувалий сержант родом з острова Сахаліну з однойменним «поганялом» «Сахалін» почав огляд зовнішнього вигляду: галанка, гюйс, пряжка на паскові, черевики. Підходячи до кожного новобранця його погляд упирався в пряжку. В залежності від невдоволення її блиску він наносив удар в сонячне сплетення нічого не пояснюючи. Не так щоб сильно, але деякі присідали.
«З фронтальної позиції, коли ноги знаходяться на одній лінії та з близької дистанції, враховуючи низький зріст сержанта, єдиний нормальний удар – лівий знизу з розворотом корпусу» – крутилось у мене в голові. Траєкторія польоту: 20 – 30 см вверх від землі і метра 2 назад з ударом потилицею об асфальт. Небезпечно для життя, я це розумів, маючи за плечима практику в нейрохірургічному відділені, але не присідати ж. Сержант порівнявся зі мною глянув на мою нечищену пряжку, зупинився і вперше підняв очі вверх. Подивився у мої очі і пішов спокійно далі.
Найбільш актуальною проблемою в Україні є питання війни і миру, дискурс як закінчити війну і таке інше. Є різні думки з цього приводу. Я висловлю власну. Думаю, головним завданням є мілітаризація, передусім, мілітаризація свідомості. Наступним завданням є навчитись не розмовляти з росіянами. Ні про що. Якщо хтось, сумнівається у такій моделі поведінки – нехай запитає у Філарета. Все що ми хочемо сказати, має бути написано у нового президента країни на обличчі. Нині його очі повинні передавати єдине повідомлення – безжалісність. Безжалісне застосування будь-якої зброї для подавлення будь-яких вогневих точок, у тому числі організованих ворогом за допомогою пістолетів «Макарова».
Коли я дивлюся в очі Реджепа Ердогана – у мене до нього питань немає, і бажання кинути камінцем у вікно посольства Туреччини не виникає.
Кличко донині, мабуть, не розуміє різниці між «Другою Світовою» та «Великою Вітчизняною», але чомусь мені здається, що він здатний віддати наказ на подавлення вогневих точок, навіть, якщо вони будуть знаходитися в житлових кварталах Донецька. Тому для країни, котра ще довго буде воювати Кличко це значно краще, аніж Вакарчук.
Джерело: Анатолій Якименко, hvylya.net