У публічному дискурсі "страждання українського народу", а ще його "особливість", "найкращість", "моральність" давно стали звичними формулюваннями. У нас люблять поміркувати, чи справедливо обійшлася з нашим чудовим народом історія. Особливо коли йдеться про стосунки з росіянами чи поляками.
Але чи існує історична справедливість? Що взагалі мало б розумітися під цим поняттям?
Якщо ж все сприймати відкрито – як механіку, як фізику суспільства, то тебе не може злити навіть щезнення нації. Адже це природний процес. Так само, як смартфон, що розбивається. Тебе дуже злить, що ти його впустив з рук. Тобі може бути страшенно прикро. Але чого злитися на силу тяжіння?
Історія – це фізика людства. Народи виникають, існують, змінюються, зникають. Якщо вони щезають, асимілюються, то це може бути сумно, часто трагічно. Але тут нема нічого виняткового й особливого. Якщо занепадають традиції, то на їхньому місці виникає щось нове.
Узвар же, наприклад, робили тому, що не було морозильників чи імпорту з далеких країв. Взимку не було фруктів. Щоб їх зберегти і зробити напій, слід було їх засушити. Тепер можна фрукти заморозити. Але це буде вже не узвар із сушки. Тобто інколи суто технічна причина творить традицію. Ми любимо узвар. Але якщо українці перестануть пити цей напій, то чи перестануть вони бути українцями?
Якось розглядав книги на прилавку. Підійшла також старша пані, погортала одного сучасного івано-франківського письменника і сказала: "Мова гарна, але якби я написала книжку про Україну, то весь світ би зрозумів, яка вона чудова!"
І ось воно. Цей певної мірою обмежений вид любові, якою любив колись все українське і я. Всі "повинні" зрозуміти, що Україна – найкраща, і українці – найчудо-прекрасніші. Вони ж і найбідніші, адже живуть поруч із найгіршими сусідами. Треба писати твори так солодко й нудко, щоб всі закохалися у наш квітучий край, якого "більше ніде в цілім світі не знайти".
Їхав якось у потязі і розговорився з хлопцем на тему "справжньої українськості".
За його версією, я – недоукраїнець, тобто не чистокровний і не справжній. "Недо" – бо у мене у роду були й неукраїнці.
Він же, не знаючи свого роду далеко, був певен: він – "чистокровний", бо у роду його лише і тільки українці, не може бути там нікого іншого. Попросту не може. Адже справді: часто українці, на жаль, не дуже знають свою власну історію. Тут мова не так про державні та національні чи то культурні аспекти, а саме про власний рід.
Значна частина наших співвітчизників, може, і знають, як звати прадідусів та прабабусь, але якщо говорити про те, де ті народилися, коли одружилися, скільки мали братів та сестер, скільки дітей, яке взагалі мали життя, ким були за національністю – то це рідкість. Що казати, адже дехто не дуже знає про життя бабусь та дідусів.
Врешті, звідки взялися українці? Хіба із космосу, із вакууму, із стерильності. Невже із українцями не відбувалося те, що відбувалося з усіма народами.
Хіба ми виникли нізвідки: не було ніяких племен, які ходили туди-сюди, асимілювалися, осідали, мішалися і вимішалися в українців? Де початок українства, де той день нашої з’яви?
Нема такого дня. Тож віки тривало. Це як розтягнений процес готування заварного крему: молоко плюс цукор. Мине кілька століть. Воно мішається, мішається. Додаються яйця. Ще кілька століть. Ще трохи помішати. Потім борошно... І в кінцевому результаті, ті українці, які жили у часи, наприклад, Богдана Хмельницького, не були тими українцями, що ми ними є зараз. Що казати, вони взагалі не знали, що вони – українці. Вони не знали, що вони – нація. Та й у світі інші народи ще не знали, що вони – нації, адже націй як таких не було.
І ось недавно з однією знайомою говорив на всіляку довколаісторичну тематику. Дійшло до того, що було б непогано забрати наші етнічні землі у сусідів. Але чи дійсно вони – наші? Яким боком вони наші? Чи не схоже це на те, що Росія хотіла би повернути собі Україну?
Адже у великій частині випадків, навіть якщо десь на прилеглих до сучасної України землях жили етнічні українці, то часто вони ще не були українцями, а потім і зовсім перестали ними бути. Крім того, є території, де поруч мешкають чи мешкали дві-три національності. Кому більше належить той край? До прикладу, у безлічі українських містечок було багато євреїв. Інколи половина жителів. Інша половина – то могли бути українці та поляки. Чи такі містечка – то єврейська земля, зважаючи на те, що їх було найбільше?
А що із українським степом, де до козаків українців, по суті, не було? Не кажучи вже про те, що на деякі сучасні українські території могла б претендувати Греція, зважаючи на те, що греки заснували не одне місто "в Україні".
А Кримське ханство? Воно ж не було лише у Криму, а й на значній частині Причорномор’я. Відтак дивно, коли після Євробачення дехто висловлював скепсис стосовно українськості Джамали. Націоналізм із перегинами слабує на алогічність. Або Крим – це Україна, а кримські татари тепер – українці; або кримські татари – не українці, а Крим тоді – не Україна.
Тож, з одного боку, людина із перебільшено-націоналістичними поглядами бере себе за взірець і вважає, що "саме такими повинні бути українці". В її розумінні сучасна Україна виплавляється із правильних етнічних українців всіх часів та земель. За основу береться територія сучасної України, і до неї додаються бажані шматки етнічних земель тут і там.
Але при цьому не враховується, що така модель є чи то трохи нечесною, чи недоречною. Адже чи може Україна претендувати на землі, де колись жили українці, якщо людей, що вважають себе українцями, там не залишилося або їх дуже мало?
З другого боку, якщо у відповідь на такі наміри інші також захочуть повернути свої етнічні землі, що було б справедливо в такій ситуації? Ті ж таки кримські татари.
Врешті, що вважати етнічними землями? Не розмитим формулюванням, а конкретно. Південна Україна, степ – це етнічні українські землі чи ні? Українці там не споконвіку, але саме вони мешкають там зараз. З другого боку, є землі, де українці мешкали, але більше їх там немає. Які обставини повинні скластися, щоб моральне право на землю мав той чи інший народ?
Врешті, через всілякі історичні пертурбації по наших землях "ходило" безліч племен, народів і націй. Значна частина із них перебувала тут довго. Здебільшого вони мешкали поруч і, хоч залишалися окремими, проте змішувалися, і сучасні ми – це остання на цей момент ланка всіх цих комбінацій.
І якщо ми любимо українське, то варто прийняти й той шлях і обставини, у яких воно виникало й стало таким, як є. Тобто прийняти історію такою, якою вона є, бо це хоча й складна, але своя історія.
І гени не почистиш. Не ізолювати ж усіх, хто має поляка, росіянина чи ще когось навіть у п’ятому, шостому, сьомому, десятому коліні? Бо тоді треба ізолювати всіх.
Тож кажу своєму співбесідникові у потязі: а як щодо підданого Російської імперії Агатангела Кримського, дід якого був кримським татарином? Ця людина може вважати себе українцем? Бути українським істориком, письменником і перекладачем? Бути одним із організаторів Академії наук України у 1918 році?
"Та бути такого не може!.."