Водяна стихія рідко кого жаліє. Особливо влітку вона безжально забирає тисячі життів. Тільки на Тернопільщині з початку 2017 року у водоймах навіки залишилися 40 людей, семеро з яких – діти. От і в перших числах серпня Тернопіль сколихнула нова трагедія – у ставі втопилася закохана пара.
Про це розповідає Intermarium, пише Бджола.
На плесо Тернопільського ставу на надувному човні виплили 18-річна Христина Ляхович із села Кальне Козівського району та 25-річний Микола Смолей із села Чистилів Тернопільського району. Дівчина та хлопець насолоджувалися краєвидами, знімали на телефон, навіть розмістили невеличке відео в Instagram.
"Люди, цінуйте хороші моменти!" — підписав Микола.
Проте романтична прогулянка, на жаль, обернулася тpaгедією. Рідні Миколи та Христини усю ніч не могли дотелефонуватися до них, тому повідомили про їхнє зникнення в поліцію.
Вранці 3 серпня їхній човен прибило до Острівця закоханих. У ньому лежали телефон, сумочка, один босоніжок дівчини, а також ключі від автівки Миколи. Близько 11-ої години того ж дня, за 700 метрів від берега, неподалік так званого пляжу «Поплавок», рятувальники дістали із води тiло Христини. Пошуки Миколи тривали ще дві доби, водолази обстежували дно, і лише 5 серпня тiло хлопця знайшли в іншому кінці ставу — поблизу пляжу «Хутір».
Познайомилися на прощі у Зарваниці. Рідні Христини знали, що вона того вечора збиралася гуляти з другом, але не здогадувалися, що плаватиме ставом. Вочевидь, це був сюрприз від Миколи, який надзвичайно любив романтичні несподіванки.
Юнак близько 21-ої години ще розмовляв із мамою по телефону.
"Ми з Христею — на човні!" — не міг стримати емоцій.
Та коли мати зателефонувала до нього о 21.15, номер уже був поза зоною досяжності. До ставу Микола приїхав з Христиною на автомобілі, наступного дня транспортний засіб знайшли на березі.
- Христинку хoвали, а Миколу саме знайшли в той час. Родини загuблих підтримали одні одних, їх об’єднало спільне гoре. Якби не сталося бiди, то Микола і Христина, мабуть, невдовзі відгуляли б весілля, адже вони мали серйозні наміри, хоча були знайомі лише три тижні, — з болем розповідає тітка Христини Наталя Янків.
Микола розповідав бабусі, що знайшов дівчину, про яку давно мріяв. Познайомилися вони на всеукраїнській прощі в Зарваниці — обоє ішли пішки. Щось містичне в їхній сyмній історії: Бог познайомив їх, разом вони й відійшли у Вічність. Нашу Христинку ховали у білій трyні, Миколу — теж. 20 жовтня Христині мало виповнитися 19. Вона мріяла стати медиком, закінчила Кременецький медичний коледж, планувала вступати до медичного університету.
Самотужки влаштувалася у приватну клініку, пройшла стажування і 3 серпня мала приступати до роботи. У Тернополі наймала квартиру. Христинка з дитинства любила Бога, брала участь у Богослужіннях, ще дитиною ходила пішки до Зарваниці. Була щирою, доброю і товариською.
На похoрон приїхали багато її друзів, зокрема одногрупники з класним керівником. Важко пережити таке гoре.
Батько Христини пан Микола працює у пожежній частині в Козовій, тому правоохоронці йому першому повідомили про знайдений човен із речами доньки. Коли сталася тpaгедія, мати дівчини пані Галина була в Іспанії, куди подалася, аби заробити гроші на навчання доньки. Почувши стpaшну новину, вона негайно сіла у літак. Ще тiло доньки не привезли, як мати вже була вдома.
Христинка мала приїхати на вихідні додому, обіцяла спекти сестрі Олі торт на день народження, допомогти приготувати святковий стіл. А як вона любила свою чотиримісячну похресницю Камілу — щоразу старалася їй щось купити, гралася з нею.
Микола рятував свою кохану Христину. Уже ніхто достеменно не дізнається, чому Христина та Микола опинилися у воді. Саме вечоріло, поруч не було рибалок чи інших відпочивальників. Припускають, о, можливо, дівчина нахилилася зірвати лілію і ненароком шубовснула у воду. Плавати вона не вміла, тому миттєво захлuнулася. Натомість Микола займався плаванням і не боявся води.
Рідні кажуть, що коли знайшли його тiло, у нього були сильно затиснуті зуби — мабуть, пірнав — виринав, аби вдихнути повітря. Можливо, з усіх сил рятував кохану Христину.
- Певний час Микола працював фотографом, останнім часом займався пасажирськими перевезеннями до Європи. Нещодавно купив собі нового буса, але, за словами його батька, лише тричі сів за кермо.Такої світлої і щирої людини я не зустрічала! Ми сім років разом навчалися: спершу в Галицькому коледжі, а згодом — в Академії друкарства у Львові. Ми подружилися з першого дня навчання. Пригадую, дали нам писати практичну з фізики. «Підкажи!» — попросив Микола. «Мені не шкода, але, якщо неправильно, щоб не дорікав», — усміхнулася я. Ми тоді отримали найвищі оцінки! За це Микола подарував мені шоколадку. Не раз перед іспитом усі хвилюються, а він підбадьорює, веселить. Якось до Львова віз у потязі велосипед! Мріяв відкрити свою друкарню. Казав, що візьме усіх друзів до себе на роботу. Був надзвичайно творчим і цікавим. Ще в коледжі почав захоплюватися фотографуванням, а вже в академії професійно розвивався у цьому напрямку. Знимкував друзів, любив фотографувати свою матір. Взагалі мама була для нього дуже дорогою і це не дивно, адже він — єдиний син у сім’ї. Микола часто радився з нами, що подарувати мамі. Вигадував для найріднішої людини різні несподіванки, але завжди мусили бути білі троянди! Скільки пам’ятаю Миколу, він любив ходити до церкви, прислуговував, вірив, що все у Божих руках, — каже подруга Миколи Ірина Господарська.
На цьогорічній зустрічі з одногрупниками казав, що не треба планувати наперед, а радіти нинішньому дневі, бо не знаємо, що чекає завтра. Ніби відчував, тому й поспішав жити. Шкода, що такі люди покидають нас, залишаються лише фото і спогади.