На перший погляд, підсумкова прес-конференція Володимира Путіна не внесла жодних нових акцентів в українську політику російського правителя. Путін звично говорив про «один народ», звинувачував у всіх можливих гріхах «київську владу», попереджав про небезпеку «різанини» на території Донбасу в разі, якщо окуповані Росією райони будуть повернуті під контроль України, пише Віталій Портніков.
Все це було б так, якби ми не враховували сам політичний стиль Путіна, його прагнення говорити сигналами. І в тому, що для спрямування таких сигналів він вибрав своє щорічне шоу, яке незрозуміло чому називають прес-конференцією, теж є своєрідним сигналом. Він полягає в тому, що Путін починає готувати громадську думку Росії до свого нового розвороту. Тому що якби російський президент хотів би направити сигнал Заходу або Києву, він обрав би інший формат.
Перший, найважливіший сигнал Путіна на цій прес-конференції - це його згода з повним міжнародним контролем над територією Донбасу. Так, ця згода обумовлюється звичною вимогою імплементувати Мінські угоди і надати окупованій території особливий статус. Так, при цьому йдеться про відсутність російських військ на Донбасі - звичне «іхтамнет». Але сам факт можливості контролю, в тому числі і на кордоні, говорить про те, який варіант врегулювання може обрати Кремль в наступаючому році. Це не варіант поглинання. Це варіант відходу з недопущенням відновлення українського контролю, підміною окупантів миротворцями ООН. І це те, чого Путін буде намагатися добитися в контактах з американцями.
До речі, про американців. Другий сигнал, який послав Володимир Путін - це визнання американської ролі в українському врегулюванні. Повноправної ролі, як сказав сам російський правитель. Путін стверджує, що ніколи не протестував проти такої участі, але ми добре пам'ятаємо, що це не так. Сам нормандський формат склався саме тому, що Кремль відчайдушно чинив опір американській залученості в рішення кризи. Слова Путіна свідчать про те, що він має намір домовитися щодо Донбасу - причому саме з американцями, а не з європейцями або із нами. Нормандський формат був для Путіна політичним важелем впливу на ситуацію. Консультації з американцями - це шлях до отримання гарантій, в тому числі і особистих. Стає зрозумілим, яким саме шляхом збирається йти Путін.
Третій важливий сигнал, який послав Путін, пов'язаний з фактичним визнанням права України на незалежність і самостійний вибір. Так, цей сигнал був обгорнутий в знайомі гасла про «один народ». Причому неважко було помітити, що аудиторія аплодувала саме цим словам правителя. Цього також не можна ігнорувати: шовінізм - це не особиста хвороба Путіна. Шовінізмом, як раковою пухлиною, вражений сам російський національний і державний організм. Проте, Путіну-шовіністу доводиться поступатися Путіну-політику. Путін говорив про українські особливості, «західні кордони Росії» і право на свій вибір з очевидною огидою, було ясно, що сам цей ходячий мрець думає інакше. Але - говорив! І це теж буде частиною його політичної програми після виборів. Інше питання - якою бажає Путін бачити самостійну Україну, яким бачиться йому її вибір. Адже Україна Медведчука або Бойка для Путіна - теж Україна, як була Україною країна Януковича і Азарова. Але тут вже багато чого залежить він нас, а не від нього.
Таким чином, на підсумковій прес-конференції Путіна ми побачили своєрідний ескіз його можливого політичного розвороту в українському питанні. Так, багато що буде залежати від того, на яких умовах Путін домовиться з Заходом, точніше - з Вашингтоном. Не виключені і відступи від обраного курсу та спроби ескалації напруженості для того, щоб зробити опонентів більш поступливими і продемонструвати слабкість Української держави. Звичайно, важлива частина нового путінського підходу - дестабілізація України за допомогою внутрішніх агентів і провокацій. Про це Путін, ясна річ, не сказав. І, тим не менш, ми можемо вважати що рішення про те, як діяти на українському напрямку, Путін ухвалив - і готовий його здійснювати.