Тактика замість стратегії: напередодні нової тристоронньої зустрічі Україна — США — Росія політолог Вадим Денисенко заявляє, що Київ діє ситуативно та емоційно, спираючись на суспільні настрої, тоді як у РФ рішення зав'язані на одній людині й спираються на інститути на кшталт МЗС і Генштабу.
Розмиті цілі та риторика: за оцінкою автора, після гасла про розпад РФ та «справедливий мир» у другій половині 2026 року утвердився наратив про неприпустимість «принизливої капітуляції» під тиском США, при цьому чітко сформульованих політичних цілей війни та системної аналітики досі бракує.
Переформатування делегації: Денисенко вважає, що Україні варто не лише змінити керівника переговорної групи, а й долучити до вироблення рішень ключові інститути, включно з МЗС, а також посилити команду за рахунок досвідчених переговорників і важковаговиків.
Політолог Вадим Денисенко вважає, що напередодні нової тристоронньої зустрічі Україна – США – Росія Києву варто переглянути сам підхід до переговорів, бо замість стратегії у нас домінує реактивна емоційна тактика. Автор пояснює, чим українська переговорна модель відрізняється від російської, чому держава досі не сформулювала політичних цілей війни і навіщо міняти керівника переговорної групи. Публікуємо його роздуми.
Що варто змінити в підготовці до нових переговорів
Напередодні чергової тристоронньої зустрічі Україна – Росія – США нам, мабуть, варто подумати над зміною підходів до стратегії переговорів. Бо зараз усе виглядає так, що ми живемо у суцільній тактиці.
Перше, з чого потрібно почати, так це з того, що переговорний процес був і залишається радше тактико-емоційним, ніж стратегічно-логічним. Це, між іншим, не можна оцінювати в категоріях "погано" чи "добре". Тут немає, на щастя, принципу "або-або". І не в останню чергу тому, що проти нас грають багато в чому саме в таку саму гру. Однак щонайменше з трьома великими відмінностями.
Перша відмінність між нами та росіянами не стільки в логіці чи стратегії, скільки в тому, що у нас при ухваленні рішень спираються на емоції суспільства (суспільну думку), а в Росії – на думку однієї людини.
Друга кардинальна відмінність: у Росії важливу роль відіграють інститути (МЗС і ГУ ГШ перш за все). У нас інститути відіграють другорядну роль. А це, своєю чергою, робить нашу політику менш системною та аналітичною. Узагалі аналітика як така – це ахіллесова п'ята України.
І нарешті, третя відмінність, яка випливає з перших двох: "кут зору", під яким усе розглядається. Росія, попри багато нюансів, дивиться на глобус світу, щоправда, зіниці у них дуже затуманені колишньою величчю. Вони ніяк не можуть вирватися за межі вже давно неіснуючого другого полюса світу. У нас інша крайність: ми дивимося на світ крізь глобус України, де фокусуємося на "консенсусі Заходу початку війни". І це при тому, що цей консенсус тріщить по швах. Але факт залишається фактом: росіяни хочуть повернутися до Ялти-1945. Ми хочемо повернутися до лютого 2022-го.
Для того щоб говорити про нинішні переговори та їхні політичні цілі, потрібно трохи заглибитися в не таку вже й давню історію. Я спробую просто хронологічно зібрати факти, які, як на мене, відобразять еволюційний процес наших переговорів.
Одразу хочу наголосити: головною магістральною ідеєю нашого спротиву було збереження держави. Але разом із цим у нас з'явилися інші цілі цієї війни. У 2022 році було задано вектор на наступні роки: Росія ось-ось розпадеться на Х частин, і саме це унеможливить напад Росії в майбутньому. Далі ця іологема еволюціонувала в "мету війни - розвал Російської Федерації". Ніхто не переймався питанням, наскільки це реалістично, особливо з огляду на те, що розвалу РФ, крім нас, країн Балтії та, можливо, Польщі, ніхто не бажав.
Про розвал Росії як нашу мету плюс-мінус перестали говорити у 2025 році (під це, між іншим, саме в цей час перестали масово давати гранти). Натомість нової політичної цілі не з'явилося. Замість неї почали активно вживати термін "справедливий мир". Водночас що таке "справедливий мир", не розуміє і не розумів ніхто. Це, знову-таки, не можна розглядати в чорно-білих тонах. Росіяни п'ять років працюють у режимі "всі цілі будуть досягнуті". Але, як я казав раніше, вони орієнтуються, як мінімум поки що, на думку однієї людини.
У другій половині 2026 року відбувається болісна зміна наративу: у "справедливий мир" уже ніхто не вірить. Тепер ми перейшли до етапу "головне — не принизлива капітуляція, до якої нас примушують США".
Простіше кажучи, ми перейшли від позитивного та відносно позитивного порядку денного до нейтрально-негативного. І в цей момент ми маємо великий дефіцит державної комунікації.
Чи можна жити без певних політичних цілей війни? Життя показує, що можна. Але кількість внутрішніх і зовнішніх "бомбардувань" системи в момент нейтрально-негативного порядку денного зростає в арифметичній прогресії. І тому, наприклад, Борщагівка перетворюється з локального на загальнонаціональний конфлікту.
Перші три з половиною роки війни наша ключова переговорна мета зводилася до формули "єдина гарантія безпеки — вступ до НАТО". Тільки лінивий західний лідер не говорив нам прямим текстом: "У НАТО ви не вступите". Але ми продовжували про це говорити до 2025 року. Потім ми почали шукати нові цілі, і на сьогодні вони, схоже, не проартикульовані. Тиждень тому президент розповів журналістам, що американці нам нібито пропонують вступ до НАТО в обмін на вихід із Донбасу. Можна навіть не сумніватися, що цей варіант не буде сприйнятий росіянами. Але, схоже, ми чомусь у цю історію починаємо грати. І це все помножено на спроби повернути консенсус-2022.
І тут ми підходимо до важливого питання: чи є якісь інституції, які серйозно опрацьовують усі ці речі та пропонують хоч якісь сценарії, окрім реактивного реагування? Наскільки я розумію, МЗС виключене з цього процесу, РНБО теж, думки більшості експертів узагалі не беруться до уваги. І тоді виникає питання: а на основі чого ухвалюють ті чи інші переговорні рішення? Запитання залишу відкритим, бо не маю на нього жодної відповіді.
Наша переговорна група в теорії мала б бути хоч частково дзеркальною до російської. Але на двох заступників міністра закордонних справ РФ немає жодного представника МЗС України. На представника ФСБ, здається, немає представника СБУ.
Та все ж у цьому контексті головні питання виникають тоді, коли ми обговорюємо керівників переговорних груп: спочатку Єрмака, а тепер Умєрова. І головні питання стосуються навіть не компетентності чи професіоналізму (до цього, зрештою, можна по-різному ставитися). Як на мене, ледь не головне питання, яке ставиться до Умєрова, — це те, наскільки він є гравцем, який може продукувати якісь ідеї та відстоювати їх. Особливо з огляду на брак професійної експертної підготовки багатьох рішень і моделювання процесів.
Чи варто переформатовувати керівництво нашої переговорної групи? Мені здається, що так. Але не лише персонально, а й інституційно, посиливши підготовку вироблення рішень та обов'язкове залучення самих перемовників до цього процесу. Бо без поєднання цих речей сама по собі зміна головного перемовника та його помічників мало що змінить.
У переговорній групі є професійний дипломат із величезним досвідом Кислиця та керівник Офісу президента Буданов (усі обміни полоненими йшли саме через нього). Під час мінського процесу було запрошено Кучму, і цей нестандартний хід був вдалим. Я не кажу, що потрібно запросити зараз Кучму, але можна знайти політика-важковаговика у відставці, який міг би по-іншому підійти до переговорів. Я навмисно не пишу прізвищ таких політиків, адже немає такого прізвища, до якого б одразу не з'явилося претензій через те, що сто років тому він (вона) не так на когось подивився (подивилася). Але повторюся: нам потрібно змінити керівника переговорної групи і разом із ним змінити логіку підготовки до переговорного процесу, вийшовши за межі тих лекал, які ми не змінюємо з 2022 року.
І наостанок хочу підкреслити ще раз: ключова наша проблема полягає в тому, що в нас немає системи. Є передусім реактивна емоційна тактика. І без зміни керівника переговорної групи та зміни підходів до самих переговорів буде дуже складно відповідати на нові виклики, пов'язані з ускладненням відносин із Вашингтоном та невизначеністю Брюсселя.
На жаль, українці схильні жити у двох крайнощах — "зрада" і "перемога", які часто залежать не від реальних речей, а від суспільних настроїв. Але навіть зрада і перемога мають багато сірих відтінків, які громадська думка ніде у світі не розрізняє.